Не було сумнівів, що слова Кольського справили на Вільчура велике враження. Він підійшов до вікна і вдивлявся у краплі дощу, які стікали по чорній шибі. Збоку перед ґанком жевріло червоне світло заднього ходу автомобіля, кидаючи слабке світло на номер, захляпаний болотом.
Вільчур, не розвертаючись, сказав:
– Чи будете ви така добра, панно Люціє, приготувати мою валізу?
– Зараз я це зроблю, – тихо сказала Люція.
Перш ніж вона зачинила за собою двері, почула вибух плачу. Це пані Ніна впала на коліна перед Вільчуром.
– Дякую. Дякую вам, пане! – вигукувала вона, намагаючись схопити його руку.
– Заспокойтеся, – сказав він надломленим голосом.
– До смерті вам цього не забуду…
Він сумно посміхнувся і махнув рукою.
– Будь ласка, підведіться.
А звернувшись до Кольського, вказав на полицю на стіні:
– Пане колего, тут ви знайдете краплі валеріани.
Кольський відклав капелюх, який тримав у руці. Він розглядався серед безлічі пляшечок і, знайшовши потрібну, до склянки накапав тридцять крапель, не поспішаючи долив води з карафки на столі й подав пані Ніні. Уесь цей час Вільчур спостерігав за ним уважно й задумливо. Нарешті він поклав йому руку на плече і сказав:
– Справді ви були моїм учнем. І мені не соромно за це.
Кольський почервонів:
– Повірте, пане професоре, я не заслужив на таку похвалу.
Вільчур ніби не чув його слів, зайнятий своїми думками. Ці думки, мабуть, були надзвичайної ваги, бо чоло професора вкрилося глибокими вертикальними складками. Раптом він рішуче глянув Кольському просто в очі:
– Ви мене переконали. І я поїду. Але за однієї умови.
Кольський трохи занепокоївся.
– Гадаю, пані Добранецька погодиться на всі умови.
– Так, так, – підтвердила пані Ніна. – Я приймаю всі умови заздалегідь.
Вільчур не звернув на неї жодної уваги і сказав Кольському:
– Це умова ні для кого іншого, окрім вас.
– Для мене? – здивувався Кольський.
– Так. І я підкреслюю, що це умова
– Слухаю, пане професоре.
– Отже, на час мого перебування у Варшаві ви, пане колего, залишитесь тут. Я не можу покинути, ви маєте самі це зрозуміти, своїх пацієнтів. Доктор Канська – не хірург, а тут ми маємо багато випадків, які вимагають хірургічної допомоги. Ви залишитесь тут, поки я не повернусь.
Кольський стояв білий як полотно. Несподівана пропозиція Вільчура впала на нього, як величезне щастя, яке він навіть уявити не міг. Залишитися тут. Бути разом з Люцією, бачитись із нею щодня. Працювати разом, як раніше у Варшаві… Навіть у найвідвертіших мріях він не заходив так далеко. Він хотів було вже відповісти, що погоджується на умову професора, але його зупинила думка: як це сприйме Люція? Чи не побачить вона в цьому якогось підступу, чи не буде вважати його небажаною особою… Особливо після того, що він почув з її вуст, коли вона розмовляла з Добранецькою. У її словах він навіть міг зауважити бажання включити його до числа ворогів професора, яких Люція вважала своїми ворогами. Радість бути поруч із нею таким чином може обернутися нестерпним катуванням для обох.
– Я не знаю, – невпевнено сказав він, – я не знаю, чи можу я собі це дозволити, пане професоре.
– Чому?
– У Варшаві в мене багато роботи. Клініка переповнена… Окрім того, приватні пацієнти.
– Але ж ви мусили передати їх якомусь заступникові?
– Так… Але в клініці… Доктор Ранцевич звільнив мене лише на два дні.
Вільчур уважно до нього придивився:
– Пане колего, гадаю, що в цій ситуації це не може бути аргументом, з яким слід рахуватися.
– Мабуть, – заїкаючись, сказав Кольський. – З іншого боку…
– Я не хочу тиснути на вас. Я не думав, що ваше перебування тут буде для вас таким неприємним. Я знаю від доктора Канської, що ви у своїх листах часто заявляли про намір відвідати нас. У будь-якому разі я не можу скасувати свою умову. Тож подумайте.
– Але тут немає про що говорити, – пані Добранецька зірвалась зі стільця. – Звичайно, доктор Кольський залишиться. Розмову з Ранцевичем я беру на себе. Було б чимось неймовірним, якби Ранцевич міг мати претензії з цього приводу. Я не розумію, чому ви чините опір. Я тим більше не розумію, бо знаю, як сильно ви симпатизуєте…
– Я згоден, – швидко перебив її Кольський. – Я залишусь, поки пан професор не повернеться.
– От і добре, – посміхнувся Вільчур. – Незручності не такі вже й страшні. Поселитесь у моїй кімнаті. І, будь ласка, користуйтесь усім, що вам буде потрібно. Бо ви, звичайно ж, не брали з собою багато речей.
Кольський заперечливо похитав головою:
– Я взагалі нічого не взяв.
– Тож ви дасте мені свій варшавський номер телефону, й одразу по приїзді я зателефоную, щоб вам надіслали все необхідне.
– Я із цим розберуся, – втрутилась Добранецька.
– До того ж вам, колего, не зашкодить ознайомитись із тутешніми умовами і з місцевими людьми. Ось вам коротка відпустка, хоча погода й не для відпустки.
Подумавши, Кольський відповів:
– Я хотів би тільки попросити пана професора про одне…
– Слухаю.
– Я хотів попросити, щоб… пан професор сказав панні Люції, що ініціатива мені залишитися тут виходить від вас і що ви поставили це як умову вашої поїздки до Варшави.
