Професор Вільчур полностью

Вільчур відповів трохи здивовано:

– Так, безумовно. Я можу це їй сказати.

Пані Добранецька з нетерпінням глянула на годинник.

– Я так боюся, щоб ми не запізнились на летовище. На дорогах неймовірне болото, і про всяк випадок краще виїхати чимшвидше. Звичайно, якщо пан професор може.

Вільчур ствердно кивнув головою.

– Я зараз одягнусь. За десять хвилин я буду готовий їхати.

Він зайшов до своєї кімнати, де Люція закінчувала пакувати речі. Він допоміг їй закрити валізу.

– Ви дуже незадоволені мною, панно Люціє? – спитав він. – Подумайте, як би у подібному випадку ви вчинили самі.

– Не знаю, – вона знизала плечима. – Я не знаю, як би я діяла на вашому місці. Але якби я мала рятувати цю людину, я навіть й пальцем не ворухнула. Такий монстр не заслуговує на життя. Чим раніше світ звільниться від нього, тим краще.

Вільчур посміхнувся.

– Ви відважна.

– Відважна? – здивувалася Люція вона.

– Ви узурпуєте Боже право судити. І якщо ви вже це робите, то вам водночас треба привласнити й іншу Божу рису: милосердя. Але не будемо дискутувати, бо на це зараз немає часу. Я мушу швидко вдягнутися.

– Ви недовго будете у Варшаві? – спитала вона з дверей.

– О ні. Ні на годину довше, ніж потрібно. Іще. Щоб ви тут не нудьгували і щоб у вас була допомога, доктор Кольський залишиться тут. Я попросив його. Я навіть вимагав, щоб він залишився до мого повернення. Він дуже відмовлявся, але мусив погодитися, бо я поставив таку умову.

Люція дивилася на нього широко розплющеними очима.

– Відмовлявся?.. Якщо він так відмовлявся, то я не розумію, чому ви так його примушували. Я прекрасно сама дам собі раду. Тим більше що доктор Павліцький заглядає сюди майже щодня.

– Ну, не завжди, не завжди, – лагідно мовив Вільчур.

– І крім того, я не розумію…

Він перебив її:

– Ми це вирішимо іншим разом. Тим часом я повинен швидко вдягатися.

Коли Люція вийшла, він швидко одягнувся і через п’ять хвилин з’явився у передпокої у своєму пальто і з валізою. У кількох реченнях дав Люції вказівки щодо різних питань лікарні, після чого тепло поцілував її руку і вийшов на ґанок, де вже чекала пані Добранецька. Під сильним дощем вони пішли до машини. Це був великий важкий автомобіль дещо застарілої моделі, але зручний і на добрих ресорах. Незважаючи на болото на тракті, він рухався рівно. Досвідчений водій успішно оминав великі калюжі й більш ризиковані вибоїни.

Пані Добранецька намагалася поговорити з Вільчуром, але він відгороджувався від неї односкладовими словами. Вона ж не піддавалась і шукала нові теми, поки він нарешті не сказав їй:

– Я втомився, прошу пані. Спробую подрімати.

Вона зрозуміла і замовкла.

Щоправда, поки що не можна було задрімати, але коли через годину машина повернула з тракту на шосе, професор Вільчур, спираючись на подушки сидіння, заплющив очі й заснув. На летовище прибули за годину перед вильотом. Вільчур присвятив свій вільний час написанню листа Люції, де нагадав кілька справ, про які, виїжджаючи, не пам’ятав.

Через дві години вони вже були на варшавському аеродромі і просто з Окенця[86] вирушили у клініку. Коли машина зупинилася перед входом, Вільчур не одразу зміг вийти з автомобіля. Раптом сили покинули його. При вигляді будівлі, у якій він провів стільки років, закладу, який створив сам, у нього стиснуло серце. З опущеною головою він зайшов всередину й інстинктивно попрямував до свого колишнього кабінету. Пані Добранецька, випередивши його, вже комусь встигла сказати про приїзд професора. Протягом хвилини на всіх поверхах про це було відомо. Усі знали, але ніхто не хотів вірити. Привітати Вільчура вибіг Ранцевич, доктор Михаловський, Котковський та інші лікарі. Вони оточили його, тиснули руки і досі не могли повірити своїм очам.

Було щось трагічно неймовірне в тому, що ця людина рішилася на такий великодушний крок, на таку самопожертву.

Коли позавчора стало відомо, що пані Добранецька з Кольським поїхали до Радолішок просити Вільчура прибути сюди, всі знизували плечима. Ніхто ні на мить не припускав, що Вільчур дасть себе вмовити. Один Ранцевич, який знав його найкраще і найдовше, сказав:

– Люди змінюються. Можливо, й він змінився. Але якщо не змінився, не слід втрачати надію.

І за мить додав:

– Інша справа, чи його приїзд до чогось буде корисний. Добранецький може не дожити до ранку і хірургічне втручання… Я би порівняв цю операцію з лотереєю, у якій ніхто не виграє.

Дійсно, стан Добранецького за останні двадцять чотири години значно погіршився. Хворий раз за разом непритомнів, а коли на короткий час свідомість поверталася до нього, гарчав від болю, бо не міг із себе видобути голос. Відбулася також радикальна зміна симптомів. А саме спостерігались слухові та зорові розлади. Добранецький скаржився тепер на те, що темно, і хоча освітлення було збільшене, він не міг розрізнити обличчя тих, хто найближче стояв до нього. Були моменти, коли він абсолютно глухнув і вимагав, щоб говорили голосніше.