– Ну, колего, сміливіше. Не забувайте, що ми у щасливому становищі, бо в резерві маємо професора Вільчура. Якщо під час втручання виявиться щось інше, ніж ми тут передбачали, отримаємо негайну пораду.
Рівно о десятій Добранецького привезли в операційну і дали наркоз. Початкові процедури, тобто розкриття черепа, мав проводити доцент Бернацький за допомоги доктора Жука. Коли трепанацію було закінчено, в операційну увійшов професор Вільчур разом з Геннеберґом та Ранцевичем. Майже всі лікарі, присутні в клініці, зібралися навколо. Професор Вільчур підійшов до столу і схилився над розкритим черепом.
Усе ніби підтверджувало точність діагнозу. На місці потиличних кісток трьома опуклостями виднів відкритий мозок: дві білі півкулі кори головного мозку, густо вкриті рожевими та синюватими сітками кровоносних судин, а з-під них виступав сірий губчастий мозочок зі смугами, чітко згинаючись у центрі до спинного мозку. Набряк оболонки свідчив про те, що якесь інородне утворення всередині мозку виштовхує спинномозкову рідину. Професор випростався, поправив маску і кивнув у бік Ранцевича та Геннеберґа, а потім відступив і став поруч із доктором Жуком, який тримав руку на пульсі оперованого. Звідси він міг чітко бачити операційне поле та слідкувати за рухами рук Ранцевича та Геннеберґа.
Почувся брязкіт нікелевих інструментів, операція розпочалася.
У смертельній тиші довгі вузькі пальці Ранцевича точно рухалися, виблискуючи у яскравому світлі нікелевими інструментами. На цих пальцях були зосереджені очі всіх присутніх. Минали хвилини.
Нарешті, у розтині трьох долей показався фіолетовий, місцями жовтий кінець пухлини.
Тепер руки Геннеберґа в ґумових рукавичках притримували розхилені долі, поступово збільшуючи порожнину в міру того, як просувався скальпель в руках Ранцевича. Досі передбачення професора Вільчура сповнялися дуже точно. Дійсно, пухлина тиснула на поверхню мозочка, але тиснула своїм відгалуженням, яке дедалі товшало, проникаючи вглиб. Можна було б з упевненістю вважати, що основним місцем розташування пухлини є простір між великою спайкою, мозочком, шишкоподібною залозою та чотирма сірими подушками четверовершя. Ще не було відомо, чи бічні розгалуження не вразили праву та ліву півкулі.
Час від часу очі оперуючого хірурга зводилися і зустрічалися з поглядом Вільчура. Тоді лунав приглушений голос професора:
– Добре.
І операція тривала далі. Тут не можна було дозволити собі ніякого поспіху, а кожен рух вимагав надзвичайної уваги. На тридцять другій хвилині нерухоме тіло оперованого раптово заворушилося. Якийсь необережний рух Ранцевича викликав несвідому реакцію м’язів. На мить в очах усіх присутніх спалахнула тривога, а знервований Ранцевич припинив операцію. Ушкодження мозку не було, і цей незначний випадок насправді не мав значення. Але він фатально вплинув на впевненість оперуючого хірурга.
Це помітили всі. Рухи скальпеля, який відокремлював пухлину від здорового тіла, ставали усе менш впевними і сповільнювались. На бровах і повіках Ранцевича виступили дрібненькі крапельки поту. Він дедалі все частіше вагався і зупинявся.
А підходила, власне, найскладніша фаза операції. Видимість поля щораз ставала гіршою. Усі розуміли, що це закінчиться катастрофою.
Доктор Геннеберґ кинув на Вільчура зляканий погляд. На сірій смугастій поверхні мозочка нерухомо лежав відросток пухлини, нагадуючи язик якогось плазуна. Плазуна, захованого десь у глибині. Майже наосліп слід було дістатися до його горлянки.
Несподівано Ранцевич випростався і, розвівши руками, голосно сказав:
– Я не можу. Більше не можу…
– Але ж все йде ідеально, – заспокійливо обізвався Вільчур. – Відділіть від правої півкулі згори і відкриється доступ до спайки.
Очевидно, тон його голосу відновив нервову рівновагу Ранцевича, який знову взяв скальпель в руку. Через дві хвилини новий рух оперованого в результаті необачного дотику Ранцевича знову вибив його з рівноваги. Він відступив і мовчки похитав головою. Стало зрозуміло, що він не зможе завершити операцію.
– Це безнадійно, – промовив один з лікарів.
– Так, – кивнув головою Геннеберґ. – Треба закрити череп.
– Тримайте! – пролунав різкий наказ Вільчура.
Перш ніж присутні змогли зорієнтуватися у його намірах, Вільчур зайняв місце Ранцевича, взяв скальпель і схилився над відкритим черепом. Усі були вражені. Щойно вони бачили руку професора, яка постійно посмикувалась. Тепер вона впевненим рухом схопила кінець пухлини, а друга, тримаючи скальпель у великих, здавалося б, незграбних пальцях, виконувала швидкі й ефективні рухи.
Мабуть, під впливом сильного напруження волі тремтіння руки припинилося.
Майже всі аситуючі при операції лікарі давно знали Вільчура і багато разів бачили його в ділі. Вони впізнавали його зараз таким, як знали колись. Здавалося, величезні руки закривали все операційне поле, порпалися в цій білій та сірій масі, стискали її і м’яли. Важко було повірити, що ці руки майже непомітно торкаються мозку з такою легкістю і обережністю.
