Минали хвилина за хвилиною, кожна довжиною у вічність. Очі спостерігачів з рук Вільчура перемістилися на його напівзаплющені очі і брови, в яких читалося неймовірне зосередження.
Десь унизу годинник пробив одинадцять разів. Маленька металева ложечка глибоко занурилася і ледь помітними рухами досліджувала ділянку. Це тривало дуже довго. Нарешті вона з брязкотом впала на скляну плиту, а замінив її такий же маленький вузький ніж з коротким лезом.
Присутні затамували подих. Несподівано серед білих звивин з’явилося кілька крапель прозорої, ледь мутнуватої рідини. Побачивши це, Геннеберґ був переконаний, що Вільчур припинить операцію. Було зрозуміло, що павутиноподібна тканина десь розрізана.
Але професор не припинив операцію.
«Невже він не бачив? Невже не помітив?» – одночасно подумали Геннеберґ і Ранцевич, які стояли одразу за ним.
Не можна було вже терпіти нестерпну спеку прожекторів.
Раптом Вільчур занурив два пальці між розхилені півкулі і повільно витягнув зсередини щось, що нагадувало морську зірку синювато-фіолетового кольору з жовтуватими краями.
Доцент Бернацький одразу подав йому лупу, і Вільчур ретельно, міліметр за міліметром, оглянув видобуту пухлину. У деяких місцях на ній було кілька плям та подряпин, але можна було мати певність, що її видалили повністю і всередині нічого не лишилося.
– Можна закривати, – хрипко сказав Вільчур.
Медсестра підійшла до нього, тримаючи банку формаліну. Професор витягнув руку, щоб вкинути в нього пухлину, але не потрапив і шматок синюватого м’яса впав на підлогу. Рука знову тремтіла.
Бернацький та Жук приступили до своєї роботи. Вільчур без слова попрямував до кімнати для перевдягання і важко опустився на стілець. Він був надзвичайно стомлений і нервово виснажений. Операція тривала годину п’ятдесят вісім хвилин. До кімнати для перевдягання увійшов Геннеберґ, за ним Ранцевич та інші. Ніхто не промовив ані слова. Мовчки знімали халати, рукавички та маски. Геннеберґ допоміг Вільчурові перевдягнутися.
Лише після довгого відпочинку Вільчур спустився до свого колишнього кабінету. Незабаром тут зібралися всі. Лише тепер Бернацький запитав:
– На вашу думку, він житиме, пане професоре?
– Не знаю, – відповів Вільчур.
– Але ж операція пройшла успішно.
– Теоретично так. Однак я не можу бути впевнений, чи не пошкоджений мозок зсередини. Це одне. А по-друге, чи взагалі операція не запізніла? Про це ми дізнаємось лише після того, як відійде наркоз.
Він звернувся до Ранцевича:
– Звичайно, ви розпорядилися, щоб хворому ввели загальноукріплюючі препарати?
– Так, безумовно, професоре.
Вільчур підвівся.
– Ну, тут мені вже нічого робити, – сказав він. – Я голодний. До побачення, панове.
І Бернацький, і Ранцевич почали просити його скористатися їхньою гостинністю, але він категорично відмовилися:
– Дуже вам дякую, колеги, але у мене інші плани.
У нього не було ніяких планів. Він просто хотів побути сам. Увійшов до невеликого ресторанчику, повечеряв і пішов до найближчого дешевого готелю, куди раніше відправив свою валізу. Перш ніж іти відпочивати, він дізнався від швейцара, що поїзд до Вільна відходить наступного дня о десятій ранку. Найзручніший, бо швидкий. Однак Вільчур нікуди не поспішав і тому вирішив їхати пасажирським о дванадцятій дня.
Він не збирався довше залишатись у Варшаві, бо не мав ані планів, ані бажання. Усе ж він мусив наступного дня відвідати Добранецького і перевірити його стан. Він добре знав: якщо Добранецький переживе цю ніч, страх смерті взагалі зникне.
За сільською звичкою професор встав дуже рано, з’їв сніданок, який подала йому заспана покоївка, і пішов до клініки. Черговий лікар зустрів його гарною новиною:
– Добранецький живий, пане професоре. Я справді не знаю, як мені вас вітати, пане професоре. Я займаюся практикою вже п’ятнадцять років, а ще ніколи не був на такій операції. Ви чудотворець, пане професоре.
Вільчур махнув рукою.
– Облиште, пане колего. Багаторічний досвід і трохи вроджених здібностей. Ні те, ні інше – не моя заслуга. Скажіть мені краще, який стан хворого.
Лікар зробив детальну доповідь, закінчивши тим, що Добранецький зараз спить. Під час цієї розмови приїхав Ранцевич, і вони з Вільчуром пішли на другий поверх.
Добранецький справді спав. Біля узголів’я сиділа медсестра. Він дихав спокійно і рівно. Обличчя, знесилене хворобою, свідчило про цілковите виснаження організму. Коли Вільчур пальцями торкнувся пульсу, хворий підняв повіки. Він був при тямі. Одразу впізнав Вільчура. На його зеленому обличчі з’явився слабенький рум’янець.
– Отже, ви все ж приїхали, – ледь чутно обізвався він. – Я свідомий того, яка це величезна доброта з вашого боку… Я такий хворий, що мені важко зібратися з думками. Здається, для мене немає порятунку… Тільки вам вірю… Вирішуйте самі, чи можна і чи варто робити операцію.
Ранцевич посміхнувся.
– Операцію вже зроблено.
Повіки Добранецького затремтіли.
– Як це?.. Вже зроблено?..
– Так. Пан професор Вільчур оперував вас учора ввечері, і, слава Богу, операція пройшла успішно.
Хворий заплющив очі, а Ранцевич додав:
– Ви житимете.
