Через двадцять хвилин вона з’явилася знову, і Кольський приступив до операції, про себе проклинаючи якусь запізнілу, але злу осінню муху, яка постійно нападала на нього.
«Це страшно, – думав він, – робити операцію в таких умовах. Адже муха будь-якої миті може сісти на відкриту рану».
Ніби вгадуючи його думки, Люція сказала:
– Мухи – наш найбільший бич. Ви навіть не уявляєте, скільки то праці влітку, щоб вигнати їх із цієї кімнати. Вони ніби проникають крізь стіни.
– Це дуже небезпечно з точки зору антисептики, – зауважив Кольський.
– Згодна, але з цим нічого не можна зробити.
На кінчику язика Кольський уже мав зауваження, що можна зробити – виїхати звідси, але вчасно зупинився.
– Незважаючи на це, слава Богу, у нас не було випадків зараження і всі операції проходили успішно, – говорила Люція.
Ця теж пройшла успішно. Завдяки допомозі Кольського всіх пацієнтів удалось оглянути до четвертої години. Тепер доктор Павліцький, який приїхав через кілька хвилин пізніше, не мав ніякої роботи і жартівливо почав звинувачувати Кольського, що відбирає у нього хліб. Вони довгий час балакали за чаєм, Павліцький розпитував Кольського про стосунки у варшавському медичному світі, про нові методи лікування деяких захворювань і, нарешті, про Добранецького та його стан. Оскільки він не був поінформований про суперечку між Добранецьким і Вільчуром, звістку про виїзд професора до Варшави сприйняв цілком закономірно. Він навіть висловив припущення:
– Хтозна, чи там, у столиці, не переконають професора повернутися назавжди. Насправді не на користь суспільства, що такий видатний вчений обмежив сферу своєї діяльності до вузької провінції.
Люція похитала головою.
– Напевно. Але професор вже так багато зробив для людства, що має право думати про себе. І тут він почувається найкраще.
Коли поїхав Павліцький, Кольський зазначив:
– Щонайменше не видається те, що ви сказали з таким переконанням.
– Що професор почувається тут найкраще?
– Саме так, – кивнув головою Кольський. – Він покинув Варшаву в пориві гніву. І я б не здивувався, якби його зараз там затримали.
Люція посміхнулась.
– Мало ви його знаєте, якщо можете так говорити. Гарантую вам: відразу після операції він покине Варшаву. Він не залишиться на день довше, ніж буде потрібно.
Кольський задумався й обізвався після довгої паузи:
– Можливо, ви маєте рацію… Можливо. Це можна було б пояснити віком професора. Але, пані… Тепер, коли я бачу все це оточення, усі умови праці та це сіре сумне повсякденне життя, яке панує тут, я не можу зрозуміти, як ви можете це витримувати, панно Люціє.
– Тут уже й не так погано, – знизала плечима вона.
– Це нагадує мені, – задумливо сказав він, – ніби передпокій нірвани. Наче вхід на кладовище. Тут все помирає у непосильній тиші, у ледачій, безперервній, рівномірній тиші… Ні, не думайте, що я хочу вас налякати, що хочу вселити у вас відразу до всього цього. Зовсім ні. Мені тільки здається, що незрозумілим марнотратством є залишати тут свої наймолодші сили, найкращі роки життя.
– Ви забуваєте про одне, пане Янеку, що бувають почуття, які сіру буденність можуть перетворити на найсолодшу казку. Те, що ви називаєте смутком і безнадійною тишею, може перетворитися на велику радість.
Кольський знизав плечима.
– Так. Я це розумію.
– Ви не розумієте. Це може зрозуміти лише той, хто здатний на це. Хто сам здатний відчувати і переживати таку радість, кого вони можуть наситити і задовольнити. Я випробую вас: чи змогли б ви задля коханої людини відмовитись від Варшави, кар’єри, грошей, радості, розваг і життя в глухій провінції, наприклад тут?
Кольський відчув, як кров приплила до серця. Він сказав:
– Я б міг.
Вона похитала головою.
– Не вірю.
Він подивився їй просто в очі і з наголосом сказав:
– А ви перевірте. Скажіть мені лише одне слово. Одне-єдине слово. Достатньо одного вашого слова.
Люція розгубилася. Вона не очікувала такої відповіді. Вона очікувала досить тривалого пояснення, підкріпленого розумними аргументами, у стилі, відповідному до його розуму, який пам’ятала ще з часів перебування у Варшаві. Тепер вона знала, що він говорить правду, що він справді здатний задля неї лишитися тут, що не зречеться свого слова. Звичайно, вона не збиралася цим користуватися, але його слова зворушили її, як і ті зміни, які відбулися в ньому. Щойно тепер вона зауважила зморшки довкола його очей, схудлі щоки та багато сивого волосся на скронях. Ті переживання, про які вона читала в його листах, залишили слід і на його обличчі. Не тільки на обличчі, а й на душі. Бідоласі справді довелося пережити важкі часи…
І раптом Люція дійшла висновку, що вона повинна, що мусить якось компенсувати його страждання, що вона була надто сувора і байдужа, що платила йому за його справді велике кохання, бо тільки велика любов здатна на жертви, що платила йому сухою бездушністю, свідомо уникала розуміння його внутрішніх переживань. А вона добре знала, що могла б згладити його переживання й полегшити страждання. Навіть нічого не даючи від себе, окрім теплого слова, окрім щирого погляду, окрім люб’язної цікавості.
