«А чому? – думав він, стоячи перед дзеркалом. – Я ж молодий, сильний і добропорядний. Звичайно, я не вирізняюсь якоюсь надзвичайною красою, але мене завжди вважали пристойним. Я також не належу до типу чоловіків фальшивих, нульових. Я займаю серйозну посаду, добре заробляю, у мене попереду надійне майбутнє. Ніхто не може запідозрити мене у відсутності освіти та інтелекту. Тоді ж, чому?..»
Втрата Ніни не лише вплинула на амбіції Кольського. Він же звик до неї і добре знав, що певний час буде відчувати її відсутність. Не так, слід розуміти, як він відчуває відсутність Люції, але все ж…
Наступного ранку він послав листа через хлопця-охоронця і пішов до клініки. День був надзвичайно важкий. Привезли кілька нових пацієнтів, яких треба було негайно класти на стіл. Обидві операційні з восьмої ранку до другої години дня були зайняті без перерви. Кольський сам провів кілька незначних операцій і асистував Ранцевичу у чотирьох більш серйозних. Коли він нарешті спустився до свого кабінету, то знайшов на столі записку про те, що пані професорова Добранецька дзвонила тричі. Він зім’яв папірець і кинув його у смітник. Принесли обід. Він з’їв з апетитом і витягнувся на софі із сигаретою в зубах. Годинник вибив третю. У нього було ще півгодини на відпочинок.
Хтось постукав у двері.
– Прошу, – неохоче кинув Кольський.
Ніна увійшла до кімнати.
Він зістрибнув з дивана і потягнувся до піджака, який висів на спинці стільця. Ніна виглядала чудово. Вона сміливо дивилася йому в очі. Її обличчя було спокійне, як у статуї. Вона повільно відкрила сумочку, дістала з неї лист Кольського і майже зверхньо запитала:
– Що це має означати?
Кольський подивився на лист так, ніби бачив його вперше. В Ніниних пальцях він виглядав так, ніби був чимось огидним, відразливим, брудним, чимось, що можна взяти в руки тільки для того, щоб негайно викинути. Він нахмурив брови і відвернув голову.
– Я хотіла спитати, що означає цей незрозумілий для мене лист.
Кольський з ненавистю глянув на неї: він розумів, що ця жінка хоче скористатися тим, що у нього немає жодних доказів її зради. Він сказав сухо:
– Годі, нам немає про що дискутувати, прошу пані.
Вона знизала плечима.
– Я не збираюся дискутувати і не за тим прийшла. Я вимагаю пояснень.
Кольський мовчав.
– Припускаю, що маю на це право. Посилаючи мені подібний лист, ти мусив мати вагомі причини.
– Звичайно, вони у мене були.
– Чи можу я щось дізнатися про них?
Він прикусив губу.
– Ти знаєш про них значно більше, ніж я. Тут не допоможе жодна комедія. Моє рішення остаточне.
Ніна зміряла його холодним поглядом і не без іронії запитала:
– А як ти знаєш, що я хочу вплинути на зміну твого рішення? Чому ти такий впевнений?
Кольський розгубився.
– Тим ліпше. Краще для нас обох, – пробурмотів він.
– Можливо, мій любий. Однак ти розумієш, що твій лист образив мене, і я просто вимагаю від тебе пояснень, у чому ти не можеш мені відмовити.
– До твоїх послуг, – не дивлячись на неї, відповів Кольський.
– Ти дозволиш мені сісти?
Він підсунув їй стілець і сказав:
– Ти зраджуєш мене. Я дізнався про це вчора, поза всяким сумнівом.
– Поза всяким? – вона звела брови. – Ну, прошу!..
– Так! – вибухнув він. – Зраджуєш. Коли я зателефонував, щоб дізнатись, чому ти запізнюєшся до мене, покоївка сказала, що ти вдома.
– Так тобі сказала?
– Сказала щось, що означало те саме. Сказала, що зараз запросить до телефону, а коли повернулася, повідомила про те, що ти виїхала. Якби це було так, вона б не могла про це не знати. Ти була вдома, й не сама.
– Звичайно, – спокійно зізналася Ніна. – А крім того, я була така наївна, що не попередила служницю, щоб вона приховала мою присутність на випадок твого дзвінка.
Кольський іронічно засміявся.
– О ні. Ти зовсім не була наївна. Ти просто не сподівалася на мій дзвінок. Ти була переконана, що я вчасно отримаю твого листа. На жаль, часом найбільш обдумані махінації провалюються. Якась незначна перешкода, наприклад, недбалість посланця, і все виходить на поверхню.
На Ніниному обличчі не було жодних ознак занепокоєння. Вона спокійно запитала:
– І що ж вийшло на поверхню?
Він зробив розгублену міну.
– Чому нам порушувати ці неприємні питання? Я не хочу втручатися у твої романи. Я вже сьогодні не вважаю себе уповноваженим. То для чого?
– І що ж вийшло на поверхню? – повторила Ніна рішуче.
Кольський підняв голову і, не дивлячись на неї, сказав якомога байдуже:
– Якщо ти справді хочеш… Виявилося, що ти коханка капітана Корсака. Бо це він був учора в тебе.
Він говорив про це не лише переконливо, але з деякою впертістю.
Несподівано Ніна вибухнула довгим веселим сміхом.
– Ах, Янеку, Янеку! Твої ревнощі мали б мені лестити. На жаль, у цьому випадку це абсолютно безпредметно. Гадаю, Корсак без найменшого спротиву погодився б на роль, яку ти йому приписуєш, або принаймні на те, щоб справді перебувати у Варшаві, замість бути на маневрах під Станіславовом.
Кольський похитав головою.
