– На жаль, твій сміх мене не переконав. І це з тієї простої причини, що пан Корсак зовсім не мучиться на маневрах, але найпростіше на світі перебуває у Варшаві. Вчора другу половину дня він провів з тобою, а ввечері був у власній квартирі, що я перевірив по телефону.
На обличчі Ніни відбилося справжнє здивування.
– Це неможливо. Не далі як позавчора я отримала від нього повідомлення, в якому він згадав, що повернеться не раніше ніж через місяць. Це якесь непорозуміння.
– Не може бути мови про якесь непорозуміння, – роздратовано сказав Кольський. – Перед тобою мені не треба робити жодної таємниці з цього. Отже, о дванадцятій годині я зателефонував до нього на квартиру і запитав, чи можу попросити капітана. Я почув відповідь, до того ж роздратовану відповідь, що він біля апарата і дивується, що йому вночі не дають спати.
Ніна посміхнулася.
– Ти просив капітана? І ти назвав прізвище капітана?
– Для чого мав називати? Не думаю, що в одній квартирі розмістився цілий ескадрон капітанів.
Ніна якусь мить придивилася до нього з поблажливим виразом обличчя. Нарешті, сказала, цідячи слова:
– Ескадрон, певно, ні. Але ще один може бути. Наприклад, капітан Супінський, який на час відсутності колеги поселився в його квартирі.
Кольський трохи розгубився, але одразу зауважив:
– Це дуже легко перевірити.
– Звичайно, – зізналася Ніна. – Перед тобою телефон. А поруч – список абонентів. Зателефонуй і запитай.
Кольський подумав і відповів:
– Якщо ти думаєш, що я цього не зроблю, ти помиляєшся.
Він знайшов номер Корсака і подзвонив. Він почув якийсь незнайомий грубий чоловічий голос, напевно, ординарця.
– Чи можу попросити пана капітана Корсака?
– Пан капітан перебуває на маневрах, – відповів ординарець.
– А пана капітана Супінського?
– Пан капітан приїде аж о четвертій, – була відповідь.
Кольський буркнув «дякую» і поклав слухавку.
Ніна палила сигарету. Він справді опинився в дурному становищі. На підтвердження своїх підозр у нього було два аргументи, й ось один із них розтанув у руці. Залишився другий. Насправді, цього було б достатньо для його переконання у невірності Ніни. Якщо у неї не було близьких стосунків з капітаном Корсаком, має бути хтось інший. Але він точно є. Кольський дав би голову собі відтяти.
– Можна натиснути кнопку дзвінка? – обізвалась Ніна.
Він мовчки виконав її наказ. У дверях з’явився санітар.
– Прошу покликати сюди мого шофера, – коротко сказала Ніна.
Коли шофер увійшов до кімнати, вона запитала його:
– Чи Павловський не пам’ятає, де я могла вчора залишити свою накидку з лисиці?
– У машині вона не залишилась, пані. Точно. Після приїзду в гараж я прибирав машину і був би її знайшов. А вчора пані була лише у перукаря і в Констанціні…
– Саме так, – перебила його Ніна. – Здається, я залишила лисицю в Констанціні. Нехай Павловський поїде і забере. Я повернуся додому пішки.
– Так, прошу пані, – запопадливо відповів шофер і вийшов.
У кімнаті запанувала мовчанка. Ніна повільно допалювала свою сигарету. Вона уважно загасила її в попільничці, встала, напівусміхнено кивнула Кольському і мовчки попрямувала до дверей.
Вона зупинилась і байдуже глянула на нього.
– Ніно! – вигукнув Кольський.
– Чим можу служити?
Він почувався винним, засоромленим, скомпрометованим, висміяним. Він був переконаний, що вона зрадила його. Тільки такі переконання з точки зору розуму – це не що інше, як звичайна істерика. Тіні хибних доказів, бо це були лише тіні, прийняв за достатні докази її вини. У своїй уяві створив теорію, яка не мала реальної основи. Він просто висмоктав усе з пальця. Він зневажив жінку, яка, він мусив це визнати в душі, опустилася, віддаючи йому себе. Опустилася, бо її соціальне становище, її краса та культура давали необмежені можливості у виборі коханця. Вона мала б надавати йому ляпасів по обличчю за ці його підозри, ігнорувати їх мовчки. Вона виявила йому велику ласку вже тим, що хотіла виправдати себе. І вона це робила так майстерно, так витончено і так болісно, що це подіяло сильніше від ляпаса. Він поводився як грубіян, поводився, як ревнивий шмаркач.
– Ніно, – почав Кольський. – Маю просити пробачення. Я справді все робив занадто поспішно і тебе образив. Ти можеш мені пробачити?..
Вона іронічно посміхнулася.
– О, не вибачайся так передчасно. Можеш про це потім шкодувати. Перевір, чи я тебе не обдурила. Проводь слідство. Перевір прислугу. Можливо, я підкупила шофера і того там ординарця. Найми детектива.
– Не знущайся наді мною, – покірно сказав він.
Очі Ніни загорілись.
– Звичайно, найми детектива. З таким нікчемним плазуном, як я, слід дотримуватися поліцейських методів. Я твоя коханка не тому, що тебе кохаю, а тому, що це – честь і шана для мене. Чи я могла б мріяти про таке щастя? На колінах я повинна дякувати за це добрій долі. Бо хто ж інший ще б хотів мене?!
Кольський взяв її за руку і сказав благаючи:
– Не глузуй з мене, Ніно.
