Рекурсія полностью

З ними Меґан, і вони стали табором на озері Сльоза Хмар, високо в Адірондакських горах.

Момент такий близький, що видається, можна дотягнутися рукою. Пахощі глиці. Звучання доччиного голосу. Однак біль пам’яті чорною хмарою зависає у грудях.

Останнім часом Баррі читає великих філософів і фізиків. Від Платона до Арістотеля. Від ньютонівського абсолютного часу до відносного часу Ейнштейна. Єдина істина, що викристалізовується з какофонії теорій та філософських учень: ніхто й гадки не має про предмет суперечки. Святий Августин чудово висловив це ще в IV столітті: «Що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю»[52].

Трапляються дні, коли час тече повз нього, наче річка. Подеколи здається, що він ковзає його поверхнею. А іноді в Баррі виникає відчуття, що все це вже відбулося, і знання про це просочується в нього дрібка по дрібці, момент за моментом, а його свідомість — як патефонна голка в канавках платівки, на якій все записано — початок, середина, кінець.

Ніби всі наші рішення, всі наші долі незмінні вже після першого подиху.

Баррі вивчає інформацію на дверях:

Але в таку ніч, повну тривожних роздумів і мрій про привидів, час відчувається як щось вторинне стосовно первинного, справжнього рушія — пам’яті. Можливо, пам’ять є чимось фундаментальним, основою, а час — це її похідна.

Біль спогадів ущух, але Баррі на нього не ремствує. Він прожив досить довго, щоб знати: біль від спогадів — це тому, що колись давно, у хибній часолінії, у нього все було чудово.

Котра зараз година, байдуже. Однаково наступні пів року стоятиме ніч. Вітер ущух, але температура різко впала до мінус вісімдесяти — холод, за якого замерзають вії. До дослідницької станції пів милі — єдина плямка рукотворного світла в неозорій полярній пустелі. Око не має за що зачепитися. Від місця, де сидить Баррі, на всі боки, скільки сягає око, тільки біла рівнина вивітреної криги.

У цілковитій тиші цілковитого безлюддя зовсім не віриться, що решта світу розпадається на шматки. І ще менше віриться, що причиною цього стало крісло, випадково створене твоєю коханою. Вона похована в кризі поряд, на глибині чотирьох футів, у труні, яку Баррі збив із соснових обрізків, знайдених у столярній майстерні. Він виготовив намогильний знак із найкращого шматка дуба, який зміг знайти, і вирізав на ньому невеличку епітафію — це було головне його заняття двох останніх місяців.

Він озирає крижану шапку.

Немає навіть натяку на вітер.

Ніщо не ворухнеться.

Цілком промерзлий світ.

Ніби десь поза часом.

Метеори прокреслюють небо, і південне сяйво щойно почало свій танок над обрієм — тремка стрічка зеленої й жовтої барв.

Баррі зазирає в яму біля Гелениної могили.

Вдихає крижане повітря, опускає ногу в яму та опиняється нижче від поверхні рівнини.

Плечі торкаються країв. Між його могилою та могилою Гелени видовбано отвір, через який він може дотягнутися рукою до її труни.

Приємно бути знову біля неї. Чи того, що було колись нею.

Периметр його могили облямовує нічне небо.

Дивитися в космос із Антарктиди — як дивитися з космосу в космос. Такої ночі — ані вітру, ані снігу, ані місяця — мазок Чумацького Шляху більше схожий на небесний вогонь, насичений барвами, яких не побачиш ніде на Землі.

Космос — одне з небагатьох місць на світі, де час наповнений реальним змістом. Розумом Баррі усвідомлює, що, дивлячись на будь-який предмет, він заглядає в минуле. Коли він дивиться на власну руку, потрібна одна наносекунда — мільярдна частинка секунди — щоб її зображення дійшло до його очей.

Коли він дивиться на дослідницьку станцію, до якої пів милі, то бачить її такою, якою вона була 2640 наносекунд тому.

З практичного погляду — в обох випадках усе відбулося миттєво.

Та коли Баррі дивиться в нічне небо, то бачить зорі, світлу яких знадобилися роки, століття і мільйони літ, щоб досягти Землі. Телескопи, здатні зазирнути в глибини космосу, бачать і світло, якому десять мільярдів років, від зір, що засяяли одразу після народження Всесвіту.

Він роззирається — не тільки в просторі, а й у часі.

Зараз Баррі холодніше, ніж коли він виходив на могилу, але недосить холодно. Доведеться розстібнути куртку і трохи роздягнутися.

Він сідає, стягує верхню праву рукавицю та лізе в кишеню.

Дістає фляжку з віскі, трохи зігріту теплом тіла і повітрям між шарами одягу.

На відкритому повітрі холоднеча, віскі тут замерзло б за хвилину.