Гелена виходить із кухні та йде коридором до сходів. Вони крутіші, ніж вона пам’ятає, та й риплять набагато сильніше.
В її кімнаті чорт ногу зламає.
Як завжди.
Як завжди буде в її квартирах, кабінетах.
Гелена бачить одяг, про який давно забула.
Ведмедя без одної лапи, який загубиться пізніше в коледжі.
Аудіоплеєр із прозорою касетою всередині, на касеті наклейка:
Гелена сідає до письмового столика і дивиться в чарівно спотворене скло старої віконної шиби. Бачить вогні Денвера за двадцять миль звідси і сизі рівнини на сході, а далі, за ними, — не видний з будинку величезний дикий світ. Вона часто сиділа тут і мріяла, як житиме в майбутньому.
Знала б вона, як складеться її життя!
На столі лежить розгорнутий підручник, біля нього — домашня контрольна робота з клітинної біології, яку сьогодні треба дописати.
У середній шухляді вона знаходить зошит, на чорно-білій обкладинці напис: «Гелена».
Це вона пам’ятає.
Гелена розгортає зошит і переглядає сторінки, списані похилим підлітковим почерком.
Користуючись кріслом, вона ще жодного разу не забувала подій із попередніх реальностей. Але зараз у неї закрадається страх, що таке може статися. Вона в незвіданих водах, їй ще ніколи не доводилося повертатися так далеко в часі, у такий юний вік. Існує ризик, що вона забуде, звідки прибула і навіщо опинилася тут.
Вона бере ручку, знаходить у щоденнику чисту сторінку, ставить сьогоднішнє число і залишає повідомлення для себе, де пояснює все те, що сталося в попередніх життях:
Коли хтось помирає, то це тільки видимість.
Бо в минулому він собі живісінький… Всі моменти минулого, теперішнього й майбутнього завжди існували, існують й існуватимуть… Це лише нам на Землі здається, нібито моменти йдуть один за одним, як намистини в разку, і як момент минув, то вже назавжди[44].
Баррі сидить у кріслі в затінку, спостерігаючи, як світло вранішнього сонця падає на пустелю за кактусовими заростями.
Різкий біль за очима милостиво відступає.
Він лежав на сімнадцятому поверсі будівлі на Мангеттені, кулі свистіли і впивалися в тіло, а він стікав кров’ю, і перед очима стояло обличчя дочки.
Потім куля влучила йому в голову — і ось тепер він тут.
— Баррі.
Він обертається і дивиться на жінку, яка сидить поруч: коротке руде волосся, зелені очі, кельтська блідість. Гелена.
— У тебе кров іде.
Вона простягає йому серветку, і Баррі прикладає її до носа, зупиняючи кровотечу.
— Поговори зі мною, любий, — каже вона. — Це незвідана територія. Тридцять три роки хибних спогадів обвалилися як сніг на голову. Що в тебе на думці?
— Не знаю. Я був… враження таке, ніби я щойно був у тому готелі.
— У Маркуса Слейда?
— Так, у мене стріляли. Я помирав. Я досі відчуваю, як у мене врізаються кулі. Я кричав тобі, щоб ти втікала. І потім раптом опиняюся тут. Ніби не минуло ані миті. А мої спогади про цей готель тепер здаються несправжніми. Чорні та сірі.
— Ти більше почуваєшся Баррі, що з минулої часолінії, чи вже з цієї?
— З минулої. Я взагалі не розумію, де я зараз. З усього, що мені знайоме, — тільки ти.
— Скоро в тебе з’являться спогади із цієї часолінії.
— І багато їх буде?
— Ціле життя. Не знаю, як вони на тебе вплинуть. Це може бути дуже клопітно.
Баррі переводить погляд на пасмо бурих гір. У пустелі все квітне. Співають пташки. Стоїть безвітряна погода, над землею витає нічна прохолода.
— Я ще не бачив цього місця.
— Це наш дім, Баррі.
Минає хвилина, перш ніж до нього щось доходить.
— Який сьогодні день?
— Шістнадцяте квітня, рік — дві тисячі дев’ятнадцятий. У тій реальності, де ти загинув, я скористалася деприваційною капсулою
— А що сьогодні станеться?
— Коли тебе застрелили у Слейдовому готелі, знання про крісло стало загальним надбанням, і світ здурів. Якраз сьогодні він про це згадає. Бо досі ти і я були єдині, хто це знав.
— У мене… якесь дивне відчуття, — каже Баррі.
Він бере зі столу склянку крижаної води, випиває.
У нього починають тремтіти руки.
Гелена помічає це, каже:
— Якщо стане погано, то я маю це.
І бере зі столу зачохлений шприц.
— Що це?
