Гелена повертає з путівця на під’їзну доріжку до двоповерхового фермерського будинку, де вона виросла, з кожною наступною секундою дедалі більше вживаючись у цю молодшу версію себе самої.
Будинок здається меншим і зовсім не таким міцним, яким вона його пам’ятала, навпаки, особливо тендітним на тлі синього пасма гір, що видніється миль за десять звідси.
Гелена гальмує, вимикає двигун і бачить у дзеркалі заднього огляду себе шістнадцятирічну.
Жодної зморшки на обличчі.
Густі веснянки.
Зелені очі ясні та блискучі.
Суща дитина.
Гелена впирається плечем у дверцята, ті з рипінням відчиняються — і вона ступає на траву.
Легенький вітерець густо відгонить солодкавим і вологим духом близької молочної ферми.
І саме він, цей аромат, найбільше асоціюється в неї з домівкою.
Вона ступає стертими ґанковими сходинками, а в ногах така легкість!..
Найперше, що чує Гелена, відчинивши двері та заходячи всередину, — приглушене бубоніння телевізора.
Коридором, який тягнеться повз сходи, линуть інші звуки: помішування, дзенькання каструль, дзюркіт води.
На весь будинок розносяться пахощі курки, яка печеться в духовці.
Гелена заглядає у вітальню.
Батько сидить у своєму кріслі.
Поклавши ноги на стілець, він займається тим, що завжди робив будніми вечорами, скільки вона пам’ятає з дитинства: дивиться випуск «Останніх світових новин». Пітер Дженнінгс, ведучий, розказує, що Елі Візель[42] отримав Нобелівську премію миру.
— Як покаталася? — питає батько.
Гелена розуміє, що діти — істоти надто незрілі та занурені в себе, щоб належним чином цінувати батьків, коли ті ще в розквіті сил. І зараз вона бачить батька таким, яким ще ніколи не бачила.
Він такий молодий і вродливий.
Йому немає навіть сорока.
Гелена не може відвести від нього очей.
— Усе було дуже класно! — Власний голос здається їй дивним: високий, м’який.
Батько обертається назад до телевізора й не помічає, як Гелена витирає сльози.
— Пікап мені завтра не потрібен. Спитай у мами, якщо їй він теж не треба, можеш їхати на ньому до школи.
Реальність з кожною секундою міцнішає.
Гелена підходить до крісла, нахиляється та обіймає батька.
Той дивується:
— Ти чого?
Запах «Олд спайсу» і легкий колючий дотик одноденної щетини — Гелена знову ледве стримується, щоб не розревітися.
— Ти мій тато, — шепоче вона.
Тоді виходить у їдальню, прямує на кухню і бачить маму, яка, спершись на кухонну стійку, смалить цигарку і читає любовний роман.
Гелена бачила її востаннє в притулку для старих людей неподалік від Боулдера за двадцять чотири роки від цієї миті: тіло хирляве, від свідомості не лишилося й сліду.
Усе це ще тільки має статися, а поки що на мамі сині джинси та блузка на ґудзиках. Завивка й чубчик по моді вісімдесятих — і це найкращий час у її житті.
Гелена рвучко підходить до матері та міцно її обіймає.
Вона знову плаче і не може зупинитися.
— Гелено, що сталося?
— Нічого.
— Щось не так із поїздкою?
Гелена заперечно мотає головою.
— Просто емоції зашкалюють.
— Чому?
— Навіть не знаю.
Вона відчуває, як мамина рука гладить її по голові, крізь амбре тютюнового диму чує запах її парфумів: «Білий льон» від «Есте Лаудер».
— Дорослішання — воно часом таке, — киває мама.
Гелені досі не вкладається в голові, що вона зараз тут. Ще лічені хвилини тому вона конала в деприваційній капсулі за півтори тисячі миль від цього місця і за тридцять три роки від цього моменту.
— Тобі допомогти з вечерею? — питає вона, нарешті відпустивши матір.
— Ні, курка вже майже спеклася. У тебе точно все нормально?
— Так.
— Я гукну, коли буде готово.
