«— Ця часолінія — поки мій розум не почав розсипатися — була найкращою з усіх. За моє дуже довге життя. Пам’ятаєш ту нашу поїздку — по-моєму, це було наше перше життя разом, — коли ми дивились, як мігрують імператорські пінгвіни? Пам’ятаєш, як ми закохалися в той континент? Як нам тоді здавалося, що ми самі в цілому світі? Як у воду дивилися, скажи? — Гелена відводить погляд від камери, каже: — Що? Не будь такий ревнивий. Колись ти це подивишся. Коли ти до секунди пам’ятатимеш той час, що ми прожили разом, — усі сорок чотири роки».
Вона знову дивиться в камеру.
«— Мушу сказати тобі, Баррі, що без тебе я не протягнула б стільки. Я не змогла б раз по раз намагатися спинити неминуче. Але сьогодні ми це зупиняємо. Як ти вже знаєш, я втратила здатність фіксувати спогади. Як і Слейд, я надто часто користувалася кріслом. Тож я вже не повернуся в минуле. А якби ти навіть зміг вернутися в ту точку часолінії, де моя свідомість молода й не змарнована переміщеннями, немає жодної гарантії, що ти зумієш переконати мене створити крісло. Та й навіщо? Ми перепробували все. Фізику, фармакологію, нейрологію. Навіть зі Слейдом домовлялися. Час визнати, що в нас нічого не вийшло, і нехай вже те людство саме себе знищує, якщо йому так хочеться».
Баррі бачить себе — він входить у кадр і сідає поруч із Геленою. Обіймає її. Гелена горнеться до нього, кладе голову йому на груди.
Геть нереальне відчуття: він пригадав день, коли Гелена вирішила записати повідомлення для того Баррі, до якого колись повернеться вся пам’ять.
«— До судного дня нам залишилося чотири роки».
«— Чотири роки, п’ять місяців і вісім днів, — каже Баррі-на-екрані. — Та кого це хвилює?»
«— Ми проведемо цей час разом. Тепер у тебе вже з’явилися ті спогади. Сподіваюся, вони чудові».
І це правда.
Поки Гелена зовсім не деградувала розумово, в них було два чудових роки, які вони прожили, не обтяжені спробами завадити світу пригадати свою смерть. Вони прожили просто і спокійно. Виходили на льодовик помилуватися південним сяйвом. Ігри, фільми, куховарство — тут, на першому рівні. Часом вибирались на Південний острів Нової Зеландії чи в Патагонію. Просто були разом. Тисяча коротких митей, але заради них варто жити.
Гелена була права. Це були найкращі роки з усіх його життів.
«— Якось дивно, — каже вона. — Ти зараз дивишся все це, найвірогідніше, за чотири роки від цієї миті, хоча я впевнена, що ти дивитимешся і раніше, щоб побачити моє лице і почути мій голос, коли я буду мертвою».
Щира правда. Він так і робив.
