Вони вітали мене сьогодні вранці, коли мене вивели, щоб я дав своє перше благословення місту та світу. Однак, поки в мене горить світло, здається, завжди буде хтось чекати на Бог знає який знак сили доброти з папської спальні. Як я можу сказати їм, що вони ніколи не повинні очікувати забагато від чоловіка середнього віку в смугастій бавовняній піжамі? Але сьогодні ввечері все інакше. На Площі зібрався цілий натовп римлян і туристів, і було б люб'язно – вибачте, ваша Святість – вийти з одним маленьким благословенням…
Я нисходжу, і мене знову підносять на хвилі за хвилею оплесків і вигуків. Я їхній Папа, їхній Батько, і вони закликають мене жити довго. Я благословляю їх і простягаю до них руки, а вони знову кричать, і мене захоплює дивна мить, що примушує серце завмерти, коли здається, що мої руки охоплюють світ, і що він занадто важкий для мене, щоб його тримати. Тоді мій камердинер – чи це мій тюремник? – відтягує мене назад, зачиняє вікно і затягує штори, так що, принаймні офіційно, Його Святість Кирило I спить у ліжку.
Звати камердинера – Челазіо, що також є ім’ям Папи. Він хороший хлопець, і я радий хвилинці його товариства. Ми розмовляємо кілька хвилин, а потім він, червоніючи та заїкаючись, запитує мене про моє ім'я. Він перший, хто наважився поставити це питання, окрім старого Рінальді, який, коли я оголосив, що хочу зберегти своє ім'я, дане при хрещенні, кивнув, іронічно посміхнувся та сказав: "Шляхетний стиль, ваша Святість, – і провокаційний, до того ж. Але заради Бога, не дозвольте їм перекласти його на італійську мову".
Я послухався його поради та пояснив кардиналам, як я тепер пояснював своєму камердинеру, що я зберіг це ім'я, бо воно належить апостолу слов'ян, який, як кажуть, винайшов сучасну кирилицю і який був впертим захисником права людей зберігати віру у власній мові. Я також пояснив їм, що я б волів, щоб моє ім'я використовувалося в його слов'янській формі, як свідчення вселенності Церкви. Не всі вони схвалили це, оскільки швидко бачать, як перший вчинок людини задає зразок для наступних.
