Щоб підготувати ґрунт для саміту, російська армія на початку травня згорнула навчання біля українського кордону та відправила війська назад на бази. Багато танків та іншої військової техніки залишилося — як сигнал про те, що за потреби Росія може відновити протистояння в найкоротші терміни. До того ж Путін чітко дав зрозуміти, що прямих переговорів з українцями більше не вестиме. Відхилив запрошення Зеленського зустрітися тієї весни на Донбасі. Пропозиції Зеленського провести саміт із Путіним у Відні, Єрусалимі чи Ватикані також відкинуто, а кремлівські переговорники відмовилися підтвердити письмові зобов’язання щодо припинення вогню на Донбасі. На цьому переговори зупинилися.
Тепер Путін хотів послухати американців, які показали готовність запропонувати Москві значні поступки. У середині травня адміністрація Байдена зняла санкції з російського газогону до Німеччини «Північний потік-2», проти будівництва якого Україна та США довго виступали. Місяць по тому президенти двох найбільших у світі ядерних держав зустрілися на віллі на березі Женевського озера. Однак по майже двох годинах розмови прірва між ними залишилася настільки глибокою, що Путін відмовився брати участь у спільній пресконференції з Байденом. Вони не зуміли погодити навіть умови обміну в’язнями між США та Росією, що вже казати про архітектуру європейської безпеки, яка могла б угамувати страхи Путіна щодо розширення НАТО.
— Він досі непокоїться, що насправді ми прагнемо його знищити, — сказав після зустрічі Байден.
Дійсно, глибина страху й образи Путіна на Захід стала зрозумілою через місяць, коли він опублікував розлогий нарис на тему відносин Росії та України — або ж, як сформульовано у назві статті, «історичної єдності» двох народів. Спираючись на суміш запилюжених кліше від російських націоналістичних та імперіалістичних письменників, яких Путін вочевидь читав і перечитував у своїй ізоляції, він знову називає Київ матір’ю всіх російських міст, яку зіпсував і переманив підступний Захід. Путін детально розвинув свою ідею про Україну як «анти-Росію» — вона, мовляв, взагалі не країна, а інструмент, платформа, із якої Захід сподівається послабити та знищити російську державу. Цей сюжет, писав Путін, розвиватиметься незалежно від того, хто в Києві прийде до влади. «Західні автори проєкту „анти-Росія“ так налаштовують українську політичну систему, щоб мінялися президенти, депутати, міністри, але була незмінною налаштованість на розділення з Росією, на ворожнечу з нею».
На думку Путіна, провальні мирні переговори із Зеленським підтверджують цю теорію. «Основним передвиборчим гаслом чинного президента було досягнення миру», — пише Путін про Зеленського. «Він на цьому прийшов до влади. Обіцянки виявилися брехнею. Нічого не змінилося». Путін відмовився від плану Медведчука перекувати Україну за допомогою телебачення, корупції та політики. Якщо Росія збиралася відновити свою «історичну єдність» з Україною, то мала вдатися до інших засобів.
Останнього літа перед вторгненням президент Зеленський вирішив, що у відвертанні російської загрози мають відігравати більшу роль не переговорники України, а її Збройні сили — і для досягнення цієї мети призначив нового командувача. Рішення стало несподіванкою для вищого командування та неабияк вразило людину, обрану на цю посаду. Генерал-майор Валерій Залужний, якому вранці 23 липня 2021 року зателефонували з Банкової, ще не мав п’ятдесяти років. Чин і статус Залужного на той час були значно нижчими, ніж посада, що йому запропонував Зеленський: головнокомандувач Збройних сил України, найвище військове звання; вище — тільки сам президент. Від височіні цього посту, розповідав мені генерал, йому запаморочилося в голові[228].
— Я знов і знов озирався назад і запитував себе: як я тут опинився?
Жодне з рішень Зеленського, особливо в кадровій сфері, не матиме більшого впливу на оборону України, ніж рішення призначити Залужного. Тоді ж цей вибір видавався необдуманим. Залужний був сміливим і амбітним командиром, але й трохи блазнем, він радше жартував із солдатами, ніж муштрував їх. Одного разу вдалося сфотографувати, як одягнений у форму генерал збирає на подвір’ї Міністерства оборони кульбабки[229], а потім — із широким помахом руки й цілунком — вручає букет дружині, що до нього завітала.