Думаючи про це, Полянська готувалася до чергової перевірки, яка також стосувалася документації на працюючих пацієнтів. Цього разу у шпиталь вирішили завітати з Комітету із захисту прав пацієнтів, створеного нещодавно на найвищому рівні. Покарані «гривнею» лікарі виписували тепер в історіях хвороби кожну літеру, а сама заступниця головлікаря не ставила свого підпису доти, доки не переконається, що прискіпатися реально немає до чого. І однаково перед перевіркою спокою не було. Український чиновник завжди знайде, до чого приколупатися.
Цього разу стос документів, які викликали зауваження, що його поклали на стіл Полянської, виявився значно грубшим, хоч перевіряли документацію не за три роки, як попереднього разу, а лише за півроку.
— Що — оце все не в порядку? — здивувалася вона. — Я сама особисто перевіряла. Що не так?
— Не так — м’яко сказано, — похитала головою чиновниця. — Ви тільки подивіться, що ваші лікарі пишуть! «Скарги на болі у правій нозі! Нога підпухла, при ходьбі кульгає…». Ви що, хворих людей до праці виписуєте? Ви ж його десять днів лікували! Яка ефективність вашої роботи у такому випадку?
Посмішка Полянської викликала у перевіряльниці хвилю обурення.
— Інно Сергіївно, я чесно кажучи, не розумію вашої реакції!
— А яка має бути реакція у людини, відрізаної вогнем у палаючому будинку на дев’ятому поверсі? Бачили у новинах недавно? У той бік — згориш, в інший — розіб’єшся. Хоч як крутися — однаково загинеш.
— Не розумію ваших аналогій, — скривилася чиновниця. — Де ви бачите палаючий будинок? Не треба кидатися зарозумілими фразами, краще навчіть ваших лікарів нормально писати історії хвороби.
— Нічого не дасть, — категорично заявила Полянська. — У мене щойно навіть ще краща думка з’явилася — писати два різні примірники. Один для вас, інший для тих, хто перевіряє листки непрацездатності. Та мабуть і це не допоможе. Прокуратура притягне за фальсифікацію даних, адже тоді один з двох точно не відповідатиме дійсності. А про будинок — справді я перегнула. Він не палає. Поки що лише смердить. Але скоро спалахне, будьте певні.
Спека стояла неймовірна. Другу добу збиралася липнева гроза, і гаряче густе повітря буквально обпікало обличчя. В операційній не було чим дихати. Кондиціонер марки «Філіпс», на який щойно скидалися усім колективом, забастував через два місяці роботи, а працівник гарантійної майстерні, заявивши, що «Філіпс», який продається в Україні, виготовляється в підпільних цехах у Китаї, забаг три тижні часу плюс могорич за заміну бракованих деталей та нормальний фреон. Тому ще на початку операції Цекало вже уявляв, як буде почуватися під кінець.
Пацієнт також був не подарунок. Мешканець села спромігся витримати вдома чотири дні з кишковою непрохідністю і поступив у вкрай тяжкому стані зневоднений та виснажений постійною блювотою. Навіть «відкапаний» упродовж кількох годин, він ледве ворушив губами.
— Швидше за все, пухлина, — зітхнув Лужний, вдягаючи рукавиці.
— А може якась спайка кишку перетиснула? — з надією припустив Ігор. — Он, шрам є від апендициту.
— Навряд чи, — засумнівався Вадим. — Починай, твій хворий. А там побачимо. Якщо справді пухлина, ще Хижняка покличемо.
Нервово брязкали інструменти, дорідна операційна сестра Люба, на шостому місяці вагітності, стогнала від задухи, проте трималася. Пацієнт був худий і доступ відбувся без проблем. При низькому тиску кровило мало, і все просувалось нормально.
— Йо-майо… — промовив Ігор, відмежовуючи роздуті кишки і шукаючи перешкоду.
— А чого ти хотів? Чотири дні… — допомагав йому як міг Вадим.
— Вадиме Борисовичу, я зараз сконаю, — Люба благально дивилась на хірурга. — Давайте вікно відкриємо…
— Комарів налетить, покусають тебе… — віджартовувався Вадим.
— Та нехай краще кусають, аніж від задухи помру!
— Любо, ну що ти як маленька? Ти ж знаєш, — не дозволено! Сітку з вікна навіщо зняла? А тепер — «відкриємо»…
— Та ж кондиціонер купили, то нащо сітка?
— Однаково страхуватися треба було. От і не проси.
Цекало порпався між роздутих кишок і, відсмоктавши випіт, продовжував шукати причину.
— Ось спайки…
— Бачу, але таке враження, що вони не заважають. Розділяй, а далі побачимо.
— Слухай, відчини вікно, — попросив Ігор. — Ну які комарі в таку спеку? Попадаємо до кінця операції!
— Ну ви обоє як діти, — обурився Лужний. — Кажу ж, не можна.
— Ось іще одна, — старався Ігор. — І тоді все. Ні, тут кишка нормальна. Має бути інша причина.
— Я… падаю… Вадиме Бо-о…
Яким дивом операційна санітарка встигла підхопити Любу, так і залишилося загадкою. Підскочивши до неї, маленька Люся обхопила її за талію і аж закректала, намагаючись не впасти разом із нею на підлогу. Дольний, кинувши все, оббіг стіл і зловив обох. Так і потягли Любу до стільця.
— Вікно! — нервувався Вадим. — Вікно відкривайте, бігом!
— Бігом… бігом! — передражнював Дольний, всадовляючи жінку в крісло. — А я попереджав! Ніколи ті хірурги не слухаються, завжди по-своєму! Чорт вас заберай!
