— Я особисто мушу погодитися з ним, — розвів руками Журбенко. — Грамотно. Фундаментально. Нема що заперечити.
— І що тепер, кінець усьому? — ще не вірячи, запитав Хижняк.
— Ну чого ж усьому? — без особливої радості відповів господар. — Хіба ж тільки в скарбах сенс життя? Є робота, пацієнти, довгі роки попереду, можливість фахового зростання…
— Ви хоч самі у це вірите? — похмуро зауважив Ігор. — Фахового зростання… Фаху самого скоро не буде! До того йде. Знищать медицину як таку. Залишаться дорогі клініки для багатих і «пеемсдец» для решти.
— Хтозна, — знизав плечима інвалід. — У нас все можливо. Але хороший лікар потрібен завжди. І постійно матиме попит. За будь-якої системи.
— Як сказати, — не згодився Цекало. — За старих часів, пам'ятаєте, колись до обласного центру чотири потяги ходило — туди і назад. І вільних місць не було. А потім, як почалася криза — три потяги скасували. На початках люди одне в одного на головах товклися. А зараз що? Один туди — один назад. І майже порожній. Так і з нами буде.
— Поживемо — побачимо, — дипломатично зауважив Журбенко. — Але раджу, молоді люди, не втрачати оптимізму. Навіть я в своєму стані з більшою, ніж ви, надією уперед дивлюся. Ну, сталося так зі мною — і нічого. Знання в дещо іншій галузі згодилися. Он, трави збираю, ліки готую, люди лікуються. Задоволені. Ну, з вашого погляду, воно, звичайно, безрадісно виглядає — колись із того світу за кілька годин витягав, а зараз узвари, настоянки і кінця-краю цьому мишачому шурхотінню немає. І усе ті самі пацієнти товчуться, і результати не разючі. Самому так спочатку здавалося. А от і ні. Усе відносно, колеги. Той, хто звик багатоповерхові будови з блоків за кілька днів складати, думає, що як один поріг десь нерівно став — це дрібниці, не варті уваги. Насправді ж воно інакше. Той, кому протяг докучає, бо двері не пристають і нога щоразу через нього шпортається, так не думає. Отже місце, де себе прикласти, завжди знайдеться для гідної людини. Було би бажання. А ви маєте, крім того, багато в житті цікавого! Ти, Романе, риболов, та й майстер на всі руки. Ігор малює. А які дівчата на вас заглядаються? Вище голову. Не зійшовся світ клином на потаємній каплиці. І без неї життя триватиме.
— А з цим, отже, все, — уточнив Хижняк.
— З цим, — зробив наголос Журбенко, — гадаю, так. Правий Костогриз. Праві оті всі історики та археологи. Усе надзвичайно логічно. І Фабіровського я надто добре пам'ятаю — в його стилі каверза. Час заспокоїтися. Ні, можна, звичайно, щось інше шукати, але це вже надто банально. Те саме, що йти грати по весіллях, коли місце у головному камерному оркестрі країни втратили. Та воно, якщо розібратися, може й на краще. Існувало б справді — хтозна, чи дісталося б саме вам. Он як зарухалися всі останнім часом. Особливо ті, кому завжди мало. Безперечно, прибрав би Моцур до рук монастирські корпуси. І нас би дійсно першими закрили. А так… Пийте чай.
— Ти на вихідних не ургентний? — перервав мовчанку Хижняк, жуючи печиво.
— Ні, — відповів Ігор.
— Давай справді на рибу вирвемось. Сто років не був. Дівчат наших візьмемо, юшку зваримо, може й з ночівлею.
— Наших — то яких? — уточнив Цекало.
— А є варіанти? — знизав плечима Хижняк. — Я Ліду, а ти… може, й відпустить Оленку грізна матуся, як особисто попросиш…
— Навряд чи, — похитав головою Ігор. — Я у п'ятницю Микитюка оперую — не залишу ж його потім на два дні. Однаково треба йти дивитися, перев'язувати. А на понеділок маємо резекцію шлунку. Треба готувати хворого. Це ж не апендицит… Може, краще у наступні вихідні.
— Наступної суботи Вересюк збирається огорожу робити. Я обіцяв прийти допомагати. А в неділю «Океан Ельзи» на обласному стадіоні. Це ж не кожен рік буває. А на наступну неділю Вадим на новосілля проситиме. Ти ж чув — він будиночок, що від Кравченків залишився, які до Канади виїхали, купує. А там також повно роботи. Мусимо шефові допомогти. А на рибу, навіть із ночівлею, і в будній день можна.
— Оце вже мені подобається! — не витримав Журбенко. — Виявляється, маємо чим жити! Ще й як маємо — навіть часу бракує, аби усе вмістити.
У кишені в Хижняка задзвонив телефон.
— Так. Угу… Ясно. Ми з Ігорем у Журбенка. Зараз удвох під'їдемо.
Запитливий погляд обох вимагав миттєвого пояснення.
— Лужний дзвонив. Бус перекинувся за Манівцями. Дві «швидких» одразу поїхало. Він із Щербою вже у відділенні.
— Заздрю я вам, хлопці, — промовив Журбенко. — Удачі. Печива на дорогу візьміть. Не забувайте мене. А справжній, істиний скарб — він у можливості жити повноцінно. Робити те, що вмієш, що подобається, відчувати власну потрібність. Запам'ятайте це.
