Він підвівся, але вона зупинила його.
— Ігоре Миколайовичу, а це правда, що ви мене лікувати відмовилися?
— Господи, а цю дурницю хто тобі сказав?! Як можу я від тебе відмовитися? Я весь час то на прийомі, то у роз’їздах. А Вадим Борисович тут постійно. Але я також навідуватимуся.
— Правда? — з надією запитала вона. — Ви ще прийдете?
— Звісно. І не раз. Не скучай.
Зітхнувши з полегшенням, Ігор зачинив за собою двері і наразився на Полянську.
— Перепрошую…
— Е-е… Ігоре Миколайовичу! — загальмувала вона. — Як там моя Оленка? Що можете сказати?
— Н-нічого не можу… — ніяково відповів Цекало.
— А чому? Щось не так?
— Чого ж… Вадим Борисович нею займається. Він повинен спілкуватися з родичами. Пробачте…
Та відкараскатися від Горгони було не так просто.
— Ігоре Миколайовичу! Зачекайте! Щось у нас із вами зовсім не та розмова виходить, яка мала б. Розумію, що я також не подарунок. Але у цій ситуації ви могли б… якось так, по-джентльменськи… власне, допомогти мені.
— Що ви маєте на увазі, Інно Сергіївно? — зупинився Цекало.
— Ви ж бачите, я незручно почуваюся. Заходьте по обіді, як будете вільніші. Це можливо?
— Якщо викликає заступниця головлікаря, то неможливо якраз навпаки — не прийти.
— Я не викликаю, — зніяковіла Полянська. — Запрошую як колега. Поспілкуватися за кавою.
— Тоді — неможливо, — відрубав Цекало. — У вашому кабінеті немає місця джентльменським замашкам. Самі ж казали. Лише субординація. Пробачте.
Робочий день ніяк не закінчувався. Серйозних випадків наче й не було, але у хірургії дрібниць немає.
— А Кравченко мити шлунок? — запитала Женя.
— Не треба. Нехай їсть.
— А Попову другу перев’язку на ніч?
— От його б варто подивитися. Нехай розмотують зараз.
— А доцю Полянську?
Телефон озвався удруге, і Вадим змушений був відповісти.
— О, Михайле, дякую, що пам’ятаєш. На операції був. Бачив твій дзвінок, але ще не встиг передзвонити. Чого ти ще хочеш, Женю?
— Доцю Полянську будете дивитися?
— Ні. Нехай Цекало пильнує.
— Та ж ви її лікар!
— Я для мами Полянської історію хвороби пишу. Все. Дай поговорити.
Знизавши плечима, медсестра вийшла.
— Ну?
— Що — «ну»? Немає у нас в усьому Ужгороді такого кабака «Ясени». Зате є «Три ясеня». Але у розмові народ часто каже — «був у ясенях». Розумієш? Не деталізуючи, скільки їх там. Однаково, як нап’єшся, рахувати важко. Ніхто не скаже — «пішли у три ясеня», усі кажуть — «до ясенів». Ось.
— І нормальний кабак? — запитав Лужний.
— Приїзди, підемо, — була відповідь. — Теплий прийом обіцяю.
— Усе можливо, — промовив Вадим.
Не дарма Жанна полюбляла справжній закарпатський коньяк, адже жила в Ужгороді. Худо-бідно, але справа таки не стояла на місці. Тепер належало виробити план дій. Не сидіти ж день у день у тих трьох ясенях в очікуванні появи жінки, яку навіть в очі не бачив. Настрій був бадьорий і вірилося, що вихід знайдеться.
Вона ще раз пройшлася по кабінету, потім глянула на годинник і сховала до шафи чашки, цукерки та банку кави. Пляшку коньяку покрутила у руках і відправила туди ж. Коли почала знімати халат, у сумці завібрував телефон.
— Рада вас чути, Миколо Прокоповичу! Розповідайте, як ви там?
— Я-то нормально, — кричав Гайда, наче там було погане покриття. — Відпочиваю. Незвично, але добре. Мусить людина і собі колись час приділити. А от ви, я чув, мали проблеми. Але ж усе позаду?
— Сподіваюся, — відповіла вона. — Досі ще собі місця не знаходжу.
— Чув, чув, — зітхнув Гайда. — З нашими вже спілкувався. Більше через вас нервуються, ніж через Оленку.
— Це ж дитина! — Полянська перевела подих. — Коли дізналася, що з нею, зовсім голову втратила. І на вас нарікала, що невчасно залишили шпиталь. Одразу ж за телефон схопилася, а потім згадала, що ви далеко.
— Ну, ви перебільшуєте, — розважливо промовив колишній завідувач. — Нехай молодь працює. Справилися хлопці. Ігорко молодець. Хоча, відверто кажучи, ніколи у ньому не сумнівався. Та й інші також. Як ішов — не страшно було залишати, чесно. Вчиш, бувало, чортів даєш, потім дивишся — а вони вже самі вчені…
Розмова тривала довго. Потім світло у кабінеті загасло, прокрутився ключ у замку, і у порожньому коридорі довго лунали її самотні кроки.
Щерба з’явився саме у той момент, коли, завершивши писанину, Вадим міркував, як би вихопити з цієї круговерті кілька днів на поїздку до Ужгорода. Андрій демонстративно сів навпроти й поклав кулаки на стіл.
— Викликали, пане виконуючий обов’язки завідувача?
— Просто шукав, — незворушно відповів Лужний.
— Пробачте, будь ласка, я ходив до туалету, — знущався Андрій.
— Сподіваюся, успішно? Ну от і добре.
— Дякую, — розплився у посмішці той. — Гадав, сваритимете.
— Андрій, у мене до тебе є пропозиція, — Вадим подивився йому в очі.
— Написати заяву?
— Ні, звичайно. Взагалі не по роботі. Конкретна ділова пропозиція. Вважаю, вигідна для обох. Слухати будеш?
— Ну… цікаво, — здивовано погодився травматолог.
— Тоді слухай. Обидва ми шукаємо одну й ту саму жінку. Ти — за своєю потребою, а я за своєю. Підозрюю навіть, що тобі це набагато потрібніше. І я вже знайшов, де вона живе.
— То поїдь туди, — знизав плечима Щерба. — Бог у поміч!
