— Я не маю на увазі фіктивну адресу, вказану в історії хвороби, — посміхнувся Вадим. — Час тобі, Андрію, зрозуміти, що я у своїх пошуках більш спритний. Мова йде про її справжнє місце проживання, вірніше, поки що, на жаль, лише місто. Але мені, окрім цього, відоме кафе, в якому вона часто буває. І що ж у нас виходить? Я знаю, де її шукати, але не знаю в обличчя. Ти її знаєш, але навіть не підозрюєш де шукати. Ми можемо допомогти одне одному. Обіцяю, що не завдам їй шкоди. Розумієш? Мені потрібні лише люди, які за її посередництва мене ошукали.
— Та пішов ти…
Мало не перекинувши стіл, Щерба попрямував до виходу.
— Я-то піду, — кинув навздогін Лужний. — І навіть поїду. Буквально завтра. І знайду когось іншого, хто б міг її упізнати. Тому мої шанси знайти її без твоєї допомоги більші, ніж твої — без моєї. А ти так і не дізнаєшся, де вона, а замість цього потихеньку спиватимешся у своїй норі серед залізяччя.
Щерба загальмував у дверях.
— Розумію, — додав Вадим. — Слухати це все не дуже приємно. Але ти відкинь емоції й таки подумай головою.
Двері за його широкою спиною повільно зачинилися.
Ранок виявився для неї на диво спокійним. Ніхто не насідав з паперами, не докучав Костогриз. І навіть Оленка вже ходила по палаті, посміхаючись і притримуючи рукою пов’язку.
Ближче до одинадцятої Полянська витягла чайник. Далі на столі з’явилися дві чашки, кава та цукерки. Пляшку коньяку вона покрутила в руках, але поставила назад. Потім зняла телефонну трубку.
— Альо! Хірургія? Женя? Це Полянська. Покличте мені, будь ласка, Ігоря Миколайовича до телефону. А де він? Не знаєте? Гм… То спитайте у Лужного. На операції? Ні, тоді не треба. Пошукайте самі. Як побачите, попросіть зайти до мене.
Той, кого так наполегливо шукали, у ці хвилини цілком законно перебував досить далеко. Машини проносилися по вулиці в обох напрямках, періодично створюючи затори, заклопотано снували перехожі, а перед ним височіла будівля з розряду тих, де продукують ідеї, без яких неможливе повноцінне життя суспільства.
Час невпинно рухався до одинадцятої. Пройшовшись алеєю ще кілька разів, зовні спокійний, Ігор сів на лавку.
— Ти як, доцю? — запитала Полянська, сідаючи на край ліжка в її палаті.
— Все класно, ходжу цілий ранок, — посміхнулася Оленка. — Вже уп’яте коридор міряю.
— Не забагато? — засумнівалася турботлива матуся.
— Ні, Ігор Миколайович казав, що можна. Цукерок лишень не дозволяє. А так би хотілося хоч одну! Як він здогадався?
— Тебе ж Лужний лікує, — насторожилася Полянська.
— А… Лужний лише історію пише, — з виглядом знавця махнула рукою Оленка. — А Ігор Миколайович оперував.
— Ого… усе ми знаємо! — здивувалася матуся. — А де він, до речі? Щось я ніяк твого лікаря знайти не можу.
— Зранку на обході був, — знизала плечима дівчина. — Потім перев’язку робив. Більше не бачила. Якщо хочеш — запитаю. Я телефон у нього взяла. Про всяк випадок.
— Про який це випадок?
— А раптом гірше стане?
— Еге, не стане… Бачу, вже танцювати хочеш, — похитала головою Полянська. Давай сюди.
— А тобі навіщо? — поцікавилася Оленка.
— Я, між іншим, заступник головного лікаря у цьому закладі! — обурилася Полянська.
— Мамо, не наїжджай на нього! — прозвучало їй у спину.
— Ну звичайно, — розсміялася вона. — Лежи. І прогулянками не зловживай. На вечерю принесу вівсянку. Сподіваюся, це Ігор Миколайович дозволив…
Шлях до власного кабінету вона подолала швидко.
— Альо! Ігоре Миколайовичу, це Інна Сергіївна. Я вас шукаю. Вибачте за настирливість, але все-таки хочу запросити вас іще раз.
— Куди? — не зрозуміли на тому кінці.
— До себе в кабінет. Я каву зварила. Прошу вас, просто зараз. Прийдете?
— Навряд чи. Це неможливо.
— Ну тоді ваші розмови про джентльменство — пустопорожній звук, — твердо промовила Полянська.
— А до чого тут це? — почулося з трубки. — Інно Сергіївно, я… просто фізично не встигну дістатися. Нам же скоро заходити, а вас немає. Що, мені самому йти?
— Куди заходити? — не зрозуміла вона. — Де ви взагалі?
— А де ж мені бути? — пролунало у динаміку. — Біля управління. Скоро КЕК починається.
— Ви… зовсім голову втратили?! — перехопило подих у Полянської.
— Це чого раптом… Ваші вимоги виконую.
— Гаразд, — швидко промовила Полянська. — Якщо вже ви їх так ретельно виконуєте, то стійте там і нікуди не заходьте. Чуєте?
— Звісно, чую, — пролунало у відповідь.
Операція пройшла на диво легко і швидко. День обіцяв бути вдалим. Вийшовши з операційної, Вадим заглянув до Оленки, яку ще зранку встиг перев’язати Ігор, і сів за папери. Проте, думки крутилися навколо іншого. Жанна десь надзвичайно близько. Тому була велика спокуса взяти кілька днів власним коштом, поїхати до Ужгорода і піти до «Трьох ясенів», або як кажуть місцеві, «у ясені».
