— Ну, гаразд… — образився військком, — прийдеш ти ще до мене, я те саме казатиму.
— Ну, ти порівняв, Олександре Івановичу! — обурився Віктюк. — То — особисте, а це державне. Тут усе по інструкції має бути. Ти якби прийшов до мене хату собі проектувати, — я б також можливе і неможливе зробив. А тут — пробач. І горілки також більше не питиму — не мої дози.
Поплескавши підполковника по плечу, він вийшов. Військкома розбирала злість. Домовитися із цим кабінетним щуром виявилося важко. Виводити ж вирішення питань на вищий рівень, враховуючи кінцеву мету, було недоцільно. Ситуація заходила у глухий кут.
Телефон на столі задзвонив раптово.
— Райвійськкомат, підполковник Полянський…
— Олександре Івановичу, — промовив приємний жіночий голос. — Ви мене не знаєте. Телефоную, щоб повідомити вам, що у вашої дружини є коханець. Молодий та гарний.
— Що?! Хто дзвонить? — загарчав військком.
— Я ж пояснюю — ви мене не знаєте, — повторила жінка. — Але я найближчим часом повідомлю, де й коли їх можна буде побачити разом.
У трубці залунали короткі гудки, а підполковник так і залишився сидіти за столом з недопитою пляшкою, роззявивши рота. Ще три хвилини тому, здавалося, ніщо в світі не здатне було відволікти його від ідеї розкопок у підвалі.
Цекало намагався вчергове розгребти паперові завали на столі ординаторської, коли у двері постукали. Оленка була вже не у спортивному костюмі. Коротенька сукня сиділа на ній вільно, проте лише підкреслювала її стрункість.
— Можна?
— О, видно, що пацієнтка на виписку зібралась, — посміхнувся Ігор. — Вже розпрямилася і за живіт не тримаєшся. Молодець.
— Так хто ж лікує! Ігоре Миколайовичу, я до вас.
Присівши на краєчок стільця, вона потупила очі.
— Ну, кажи, — заохотив лікар. — Бачиш, скільки у мене тут паперів? Невдовзі й на тебе таке чекатиме.
— Ігоре Миколайовичу, хочу вам подякувати. Дуже-дуже! Я надзвичайно рада, що це виявилися саме ви, а не хтось інший, коли я тоді страшно боялася.
— Кажу ж, усе, що робиться — на краще, — розвів той руками.
— Ігоре Миколайовичу, — зупинила вона. — Це ще не все. Тільки ви не сваріться. Я маю бажання подякувати вам не лише на словах. Ось що я придумала, Ігоре Миколайовичу. Дуже прошу вас прийти до нас додому на обід. У будь-який день. Будь-ласка, не відмовляйтеся.
— Ну що ти таке вигадуєш, — замахав руками Цекало. — Це дуже невдала ідея, повір мені.
— Але чому? Я ж від щирого серця! — образилася вона.
— Ні, Оленко, ніяк неможливо, — з упевненістю повторив Ігор.
— Вам неприємне моє запрошення? — спитала дівчина.
— Зовсім ні, — знітився він. — Просто… Це неможливо. Розмову на цю тему закінчено. Не ображайся.
Настрій її остаточно зіпсувався.
— Добре. Намагатимуся. Але тоді, можливо, ви приймете моє запрошення випити десь кави?
— І як це виглядатиме? — заперечив Цекало. — Та й… до твоєї матусі однаково докотиться. Скільки там того Роздолу?
— Шкода, я сподівалася…
Вона підвелася і тихенько зникла за дверима. А Ігор лише скрушно похитав головою.
Вдячність пацієнтів може набувати найрізноманітніших проявів. Валігура увійшов, тримаючи у руці важкого пакета.
— Дмитре Івановичу, зібралися, нарешті? Бачу, цілий день на це пішов.
— Так. Ось. Усе, — промовив слідчий.
— Сподіваюся, ви задоволені?
— Ще не зовсім, — уточнив пацієнт, ставлячи пакет на стіл.
— Хабар? — картинно здивувався Вадим. — Від слідчого прокуратури? У моїй кар’єрі таке трапляється уперше. Доведеться це відзначити. Символічно, самі розумієте.
— Не заперечую, — ніяково посміхнувся Валігура. — Якщо лікар дозволяє.
— Краще мати справу зі слідчим з приводу його хвороби, ніж коли він приходить до тебе з приводу чужих хвороб, — пожартував Лужний.
Витягши дві кавові чашки, Вадим хлюпнув у них коньяку і заходився розгрібати серед паперів місце на столі. В кишені слідчого засигналив телефон і він мусив відповісти.
— То що там, Сергію? Не зрозумів — набрати просто зараз? І що я побачу?
— Пробачте, Вадиме Борисовичу, — посміхнувся Валігура, витягаючи з кишені ще один телефон. — Помічник веде справи, поки я тут…
Набравши номер, з якого дзвонила людина, що могла бути причетною до смерті Замриги, Валігура підніс трубку до вуха, проте звук почувся зовсім з іншого місця. Вадим ніяково сидів навпроти, заклякнувши із чашкою у руці, не знаючи, як вчинити.
Надовго запала німа сцена.
Червоний «опель» рішуче прямував до парковочного майданчика біля магазину.
— Доню, давай зробимо на вечір піцу? Справжню, домашню, — запропонувала Полянська. — Ігор Миколайович тобі дозволив? І морозиво. Біс із нею, з фігурою.
— Дивно, мамо, від тебе таке чути, — без особливого ентузіазму відгукнулася Оленка. — Чого це ти за фігурою покинула стежити? І до Ігора Миколайовича почала дослухатися. Втім, як бажаєш.
— А що з нею станеться? — у матусі, яка пропустила повз вуха згадку про лікаря, справді був піднесений настрій. — То як? Гуляємо?
— Вирішуй сама.
— Щось, доню, з тобою після виписки коїться, — зауважила Полянська. — Гаразд, вирішую сама. Піцу зробимо обов’язково.
— Мамо, а можна тебе про щось попросити? — запитала Оленка.
— Усе що хочеш, у мене сьогодні гарний настрій.
