Френк бовтався посеред Тибру, ошелешений, але цілковито неушкоджений. Хейзел кинулася у воду, щоб допомогти йому дістатися берега. І тільки тепер Персі помітив, яка тиша запанувала навкруги.
Усі витріщались на нього. Лише стара жіночка Джун не видавалась здивованою.
— Що ж, це була чарівна подорож, — промовила вона. — Дякую, Персі Джексоне, що доставив мене до Табору Юпітера.
Одна з дівчат-таборян немов поперхнулась.
— Персі... Джексон? — вимовила вона так, наче впізнала ім’я.
Персі пильно дивився на неї з надією впізнати обличчя.
Вона безумовно була тут головною. Зверху обладунків звивався величний пурпуровий плащ. На грудях блищали медалі. Дівчина була приблизно того самого віку, що і Персі, з пронизливим поглядом темних очей і довгим чорним волоссям. Персі її не впізнавав, але вона дивилась на нього так, наче неодноразово бачила у кошмарах.
Джун із захопленням розсміялась.
— О, так. Вам буде весело разом!
А потім, наче на сьогодні було замало дивних подій, стара жіночка засяяла і почала змінюватися. Вона збільшувалася, доки не перетворилась на семифутову богиню у блакитній сукні з накидкою через плече, схожою на козлячу шкуру. Обличчя її було суворим і величним, а рука стискала жезл, увінчаний квіткою лотоса.
Вирази облич таборян стали ще більш ошелешеними. Дівчина з пурпуровим плащем впала навколішки. Решта наслідували її. Один з дітлахів так швидко опустився на землю, що ледве не проткнув себе власним мечем.
Хейзел заговорила першою.
— Юнона...
Вони з Френком також впали навколішки, залишивши Персі єдиним, хто стояв на ногах. Він розумів, що йому теж, швидше за все, слід опуститися навколішки. Але після того, скільки він протягнув цю жіночку на руках, Персі не бажав виявляти їй таку пошану.
— Юнона, отже? — промовив він. — Якщо я витримав твоє випробовування, можна мені повернути мої спогади і моє. життя?
Богиня посміхнулась.
— З часом, Персі Джексоне, якщо впораєшся зі своїм призначенням. Сьогодні ти впорався чудово, що для початку непогано. Мабуть, ти не такий уже й безнадійний.
Вона повернулась до решти дітей.
— Римляни, відрекомендовую вам сина Нептуна. Місяцями він дрімав і тепер прокинувся. Його доля у ваших руках. Свято Фортуни вже близько, і якщо ви сподіваєтесь здобути перемогу в битві, потрібно звільнити Смерть. Не підведіть мене!
Юнона замерехтіла і зникла. Персі глянув на Френка і Хейзел, сподіваючись хоч на якесь пояснення, але вони здавались не менш розгубленими. Він помітив дещо у Френка в руках: дві глиняні пляшечки з дерев’яними пробками, схожі на мікстури, по одній у кожній руці. Персі гадки не мав, звідки вони з’явились, але побачив, як здоровань сховав їх у кишені. Френк поглянув на нього так, наче повідомляв: «Поговоримо про це потім».
Дівчина в пурпуровому плащі вийшла вперед. Вона з підозрою оглянула Персі, і він не міг позбутися відчуття, що їй кортить заколоти його кинджалом.
— Отже, — холодно промовила вона, — син Нептуна, який прийшов до нас із благословення Юнони.
— Бачте, — сказав Персі, — мої спогади дещо розпливчасті. Їх немає, якщо бути точнішим. Ми знайомі?
Дівчина завагалась.
— Я Рейна, претор Дванадцятого легіону. І... ні, ми не знайомі.
Останні слова були неправдою. Персі зрозумів це по очах дівчини. Але так само він розумів: якщо почати сперечатися з нею перед її солдатами, вона цього не пробачить.
— Хейзел, — промовила Рейна, — відведи його всередину. Я допитаю його у принципи. Після цього відправимо його до авгура. Треба дізнатись, що скажуть ауспіції, перш ніж вирішимо, що з ним робити.
— Тобто вирішимо, що зі мною робити? — перепитав Персі.
Рукою Рейна стиснула кинджал. Вочевидь вона не звикла до того, що хтось бере під сумнів її накази.
— Перш ніж прийняти когось у табір, ми повинні його допитати і прочитати ауспіції. Юнона сказала, що твоя доля у наших руках. Ми маємо дізнатись, привела нам богиня новобранця...— Рейна змірила Персі очима, наче вважала цей варіант сумнівним. — Чи, — промовила вона більш упевнено, — ворога, якого необхідно вбити.
Дякувати богам, Персі не боявся привидів.
Бо в таборі половина людей були мертвими.
Частина мерехтливих воїнів у пурпурових одежах стояла біля арсеналу та полірувала примарні мечі. Решта вешталась перед бараками. Хлопчик-привид ганявся вулицею за собакою-привидом. А біля стайні сяючий здоровань з головою вовка у червоному одязі охороняв стадо... А це що — єдинороги?
Ніхто з таборян на привидів не зважав, а от самі духи, коли помічали Персі з його супроводом — Рейною попереду і Френком та Хейзел обабіч, — полишали свої справи й витріщались на нього. Деякі виглядали сердитими. Хлопчик-привид вискнув щось на кшталт «Греггус!» і розчинився у повітрі.
Хотів би Персі теж розчинитись у повітрі. Після тижнів, проведених на самоті, від усієї цієї уваги йому було ніяково. Він тримався Хейзел і Френка та намагався бути непомітним.
— Я марю? — запитав він. — Чи це...
— Привиди? — Хейзел повернулась. Вона мала разючі очі, наче з чистого золота. — Це лари. Домашні боги.
— Домашні боги, — промовив Персі. — На зразок... боги, але приручені?
