— Троє повернулися, — каже Нґ. — Троє ще в дорозі. А трьох я залишив на місці з особливими розпорядженнями для подальшої пацифікації.
— Ти кидаєш їх?
— Вони нас наздоженуть, — обіцяє Нґ. — По прямій вони можуть розганятися до семисот миль за годину.
— А правда, що в них усередині якась ядерна фігня?
— Радіотермальні ізотопи.
— А що станеться, якщо такого роздовбати? Всі мутують?
— Якщо ти коли-небудь опинишся поруч із силою, здатною вивільнити ці ізотопи, — попереджає Нґ, — то променева хвороба стане найменшою з твоїх проблем.
— Вони зможуть нас знайти?
— Ти що, не дивилася «Лессі повертається додому», як була малою? Точніше, ще меншою, ніж зараз?
Ну от. Вона мала рацію. Щуратів роблять із собак.
— Це жорстоко.
— Цілком очікувана сентиментальність, — відповідає Нґ.
— Вирвати пса з його тіла... Постійно тримати в буді...
— Коли Щурат сидить у... — як ти це назвала? своїй буді? — то що він там робить, на твою думку?
— Лиже свої електронні яйця?
— Ловить фризбі у прибої. Вічно. Їсть стейки, що ростуть на деревах. Валяється біля каміна у мисливському будиночку. Поки що я не додавав туди яйцелизальних симуляцій, але тепер, коли ти згадала про таке, поміркую над цим питанням.
— А коли він виходить із буди на побігеньки?
— Ти уявляєш, який це кайф для пітбультер’єра — можливість бігти зі швидкістю сімсот миль за годину?
Y. Т. не відповідає, вона надто заклопотана — досі намагається осмислити нову концепцію.
— Твоя помилка, — пояснює Нґ, — в тому, що ти думаєш, ніби всі організми, яким потрібні механічні доповнення — наприклад я, — жалюгідні каліки. Насправді ж їм тепер живеться краще, ніж раніше.
— А де ти береш пітбулів?
— Щодня їх безліч викидають на вулиці — у всіх містах, куди не глянь.
— Патраєш маленьких цуциків?
— Ми рятуємо покинутих собак від вірної смерті і відправляємо їх у приблизний аналог собачого раю.
— У мого друга Стерва був пітбуль. Фідо. Ми його знайшли у провулку. Якесь падло прострелило йому лапу. Ми заплатили ветеринару за лікування, а тоді кілька місяців тримали в порожній квартирі у будинку Стерва, щодня з ним гралися, годували. А коли одного дня прийшли побавитися — його вже не було. Хтось вдерся до помешкання і забрав його. Мабуть, продав на досліди.
— Мабуть. Але так за собакою не доглядають.
— Його нове життя було кращим за вуличне.
У розмові настає пауза — Нґ починає давати команди вантажівці, звертає на фрівей Лонґ-біч, прямує назад у місто.
— Вони щось пам’ятають?
— Наскільки собаки взагалі можуть щось пам’ятати. Ми не вміємо стирати пам’яті.
— То, може, Фідо також став Щуратом і зараз десь серед них.
— Сподіваюся, що став — задля його ж добра.
У франшизі «Великий Гонконґ містера Лі» у Феніксі, штат Аризона, прокидається Напівавтоматичний робохоронець #В-782 від компанії «Охоронні системи Нґ».
Фабрика, що його зробила, думає, що він робот Число В-782. Але сам він думає, що він пітбультер’єр на ім’я Фідо.
Колись давно Фідо був поганим маленьким песиком — іноді. Зараз Фідо мешкає в гарній маленькій хатинці з гарним маленьким подвір’ячком. Тепер він став гарним песиком. Йому подобається лежати у хатинці, слухаючи, як гавкають інші песики. Фідо належить до великої зграї.
Сьогодні десь далеко багато гавкають. Фідо дослухається до цього гавкоту і дізнається, що всю зграю гарних песиків щось дуже сильно розбурхало. Багато дуже поганих чоловіків хочуть образити гарну дівчинку, тому песики дуже розізлилися і стривожилися. І щоб захистити гарну дівчинку, вони роблять боляче поганим чоловікам.
Так і має бути.
Фідо не виходить зі своєї хатинки. Коли він уперше почув гавкіт, то також схвилювався. Йому подобаються гарні дівчатка, і він дуже сумує, коли погані чоловіки намагаються зробити їм боляче. Колись у нього була гарна дівчинка, яка його любила. То було давно, коли він іще жив у страшному місці, і завжди був голодний, і багато людей погано з ним поводилися. Але гарна дівчинка любила його і гарно з ним поводилась. Фідо дуже любить цю дівчинку.
Але з гавкання інших песиків Фідо розуміє, що гарна дівчинка вже у безпеці. Тому він знову засинає.
— Пустиш, напарничку? — цікавиться Y. Т., ступаючи в кімнату Бабель / Інфопокаліпсиса. — Ох, нічого собі! Не кімната, а чисто тобі скляна кулька, в якій, щойно її потрусиш, здіймається снігова хурделиця.
— Привіт, Y. Т.
— Принесла ще трохи інфи, партнере.
— Супер.
— «Снігопад» — анаболік. Або щось дуже схоже на боліки. Ага, саме так і є. Воно проникає через стінку клітини, як болік. А тоді щось робить із ядром клітини.
— Ти був правий, — звертається Хіро до Бібліотекаря. — Точно як герпес.
— Той чувак, з яким я розмовляла, каже, що сніг розйобує людську ДНК. Я половини слів не зрозуміла, але він так сказав.
— Ми зараз про кого говоримо?
— Нґ із «Охоронних систем Нґ». Не парся розмовами з ним, він тобі нічого не скаже, — безапеляційно попереджає Y. Т.
— А ти чому тусуєшся з такими людьми?
