Очікуючи пацієнта, слухаю Мехелію Джексон.Звучить спірічуел «Де ви були, коли вони розпинали мого Господа?»Скорботна мелодія, повільна, жорсткі акорди рояля.«Де ви були, коли вони розпинали?Це змушує мене тремтіти:де ви були, коли вони розпинали мого Господа?»Думаю, як добре співати цю пісню.Співаючий не винен.Винні ви (де ви були?) і вони (розпинали мого Господа)Мого Господа.Мого.Не вашого, не їхнього Господа.Мого.<p>♦ ♦ ♦</p>Крутиться-вертиться БілліГолідей на сімдесят вісім,не на тридцять три з половиноюдовбаних обороту.Епоха сповзає лавиною.Можна ящик переключити,але там крутять «Дев’яту роту».Краще такий, антикварний,куплений за копійки,у багатодітній, базарній,що від’їхала до німців сімейки,з попліном та ще й з кремпліном…Як їм там, під Берліном?Ходимо вдвох в крамницю,відходи в кульках виносимона куток, туди, де параогидних, темно-синіхпластикових контейнерівна маленьких чорних колесах.Безліч голених потилиць. Якосьне видно, як у сімдесятих —з довгим рудим волоссямЗмінилися барви заходу.Менше кров’ю, більше малиноювіддає. На сімдесят вісім,не на тридцять три з половиною,крутиться-вертиться Біллі,починає з затакта.У кіоску юрбиться бидло й мурло.Навіть небо нижче, ніж раніш було.Так ото, мила, так ото.Крутиться Біллі щосили.Краще б вони нас вбили.<p>♦ ♦ ♦</p>Тане сніг. Валяться шматки штукатурки,оголюючи блоки вапняку.У вікні сусідів порцелянові фігурки —дівчисько квіти несе моряку.Поруч кілька кактусів і ліана.Фіранка з тюлю. Там, в глибинісвітиться чорно-білий квадрат екрану.Що сталося в країні – цікаво мені,бо її не існує. Не існує будинку,вірніше, флігеля. Зрубаний волоський горіх.Навіть подвірня кішка мені не цілком знайома.Само собою зрозуміло, що не існує тих,хто витріщався в екран. Якщо не смерть, то кома.Дихання, травлення, смертний гріх.На грубому дощаному столі,покритому потертою клейонкою,пляшка з зеленою етикеткою,яких не знайти тепер.Ось воно, напівминуле,під напівпрозорою, тонкоюплівкою відрази —назад у СРСР.<p>Блюз</p>
