У місті, оточеному стінами, потім ворогами,потім – архангелами з крилами, потім – чортами з рогами,у міському саду, де ротонда з мазуркою духовою,де фонтан – не фонтан, але вважають музичним,де собака радіє з власником флегматичним,де, здається, бронзовий лев киває вам головою,так от, у цьому місті мерці-вітці на цвинтарі (лихо!)поводять себе, як діти у яслах, тихо,чекають нащадків в гості або на ПМЖ,але живі, аж надто жваві і сміхом здоровимвони подібні вільним дітям дворовим,перед якими мами ходять голими і в негліже.Так, безсоромність у нас крові, а також у дурі природній,ми зовсім не сіль землі в щіпці Господній,так і місто наше не стоїть на вершині гори,і світильник наш не на столі, а під спудом,він нікому не світить, і повсякденним блудомми не засмучуємо один одного, але тішимо до пори.Я народився після війни, але бачив живцем руїни,жартував про підводний човен в степах України,про арії Ленського «Чи впаду, продертий дрючком».На допитах в органах мовчав або брехав, червоніючи.Знав товариш майор, що брешу погано, не вміючи,він ловив мене, як капусницю ловлять сачком.Він ловив мене, але не спіймав, так, філософ Григорій?Всякому городу нрав, права і купа історій,от тільки був вітер замість розуму у нас в головах.Гарний і свіжий вітер з йодистим запахом моря,і, своєю присутністю місто не ганьблячи, не знаючи горя,я дивився на прекрасні будинки, що руйнувалися на очах.<p>♦ ♦ ♦</p>
