Іноді мене займає, якої мастібули коні, колись прив’язані біля ворітбудинку, де я живу, які злидні – напастіпереслідували власника, собаки яких порідгавкали при звуці кроків не чоловіка, бодай,як жінка, задихаючись, шепотіла: «Швидше, давай!Він може повернутися в будь-яку хвилину!» Але ж вінзатримався на роботі і не почув стогінз подружньої спальні. Тепер їм байдуже – кури, дивись у вікно.І мені все одне, немовби сиджу у кіно,банальний сюжет, кіт їсть ковбаси шматок.І раптом усе перериває телефонний дзвінок.Іноді мене займає, що міркувалипро майбутнє ті, хто в минулому. Що бачилося їму напівдитячих мріях, які далекі далівідкривалися і закривалися. Казочки братів Гріммніщо перед текстами, які навесніпідсвідоме шепоче на вухо нам у непробудному сні.Іноді мене забавляють думки про тих, чиї тілалежали на наших старовинних ліжках, чи благали душі тепла,чи була хоч дещиця ніжності в дотику губ чи руки,чи були його кроки важкі, а її – легкі.Іноді мене займає, як потрапилатурецька кавомолка в єврейський дім,звідки в колишній двірницькій меблі з парадного залу,коли господиня померла і що з нею сталося потім,мене забавляють можливі долі її душі,я чую голос Спасителя: лети й не гріши!Чую відповідь: і рада б, так не можу, грішу,прости мене, Господи, Ти знаєш, що я не брешу.<p>♦ ♦ ♦</p>На скількох пагорбах це місто – ніхто не лічив, не рахував,але точно, що на пагорбах, і, здається, їх не менше п’яти,тут у трамваях орудував геніальний злодій – кишені щипав,тут геніальний коханець дівчат збивав з шляху зійти,і дівчата охоче збивалися, і музиканти в садутеж збивалися з ритму, і кожен збійбув краще колишнього, тут притягувалися до судуаферисти, фанати чужої кишені, злодій, крутій,вони виходили виправданими, в білих одежах, й томуможна було успіх їм пророкувати, бо не для них – сума,і якщо Бог гнівався і насилав на місто чуму,то швидко каявся, і припинялася та чума.<p>♦ ♦ ♦</p>Місцевий камінь живе від сили двісті років.вийдеш з дому – камінь, повернешся – пісок,проміж пальців, проміж віршованих рядків,останні часи суглобом пальця стукають у висок.Ось так, за півгодини – хоч падай, хоч стій!Дивишся на руйнування, похитуючи головою:з піску діти збудують будинок, не гірше, ніж твій.З вежами, брамами, розламаною стіною.Веселись та радій – ти повернувся додому.Іржава скринька поштова на звалищі. В ньомубілий конверт, позначений позавчорашнім днем:нагадування про борг за воду, за світло, за газ.Як кажуть, щоб це було в останній раз.Йдемо, небого, може, кудись та й прийдем.<p>♦ ♦ ♦</p>
