Одна вертикальна плита, нахилившись,притулилася до іншої.Кілька уламків лежатьбіля підніжжя.Сімейний портрет.<p>♦ ♦ ♦</p>Тепер я розумію всі ці апокаліпсичні промовипро малий білий камінь,на якому написане нове ім’я,нікому не знане,окрім того, котрий отримуєнове ім’я на білому камені.Усе це потрібно,бо старе ім’я, ім’я, що було знане всім,яке було написане на великому сірому камені,більше ніхто не прочитає.<p>♦ ♦ ♦</p>
пам’яті Давида Гофштейна та іже з ним
Поставлять, сволота, до стінки, накажуть: «плі».Був – гість на землі, став – жменя дрібна землі.І мученицький вінець засяє далеко – небес на тлі.Підстрибни-но, спробуй – тягнися до нього, цейтнот —дотягнутись дитині до кицьки, що скочила на комод.Навчись відрізняти молитву від вигуку – «О майн Готт!»Раєм ходи собі з зошитом віршів на ідиш в тремтячих руках,задивляйся на світлу родину Романових, що царствує у віках,відчувай, як дух зазнає перетворення, покидаючи прах.Київ, Кременець, Палестина, Волинь, Литва,земна кора великих півкуль, єврейська твоя головапрострелена, ну а так все гаразд, трупи складені, як дрова.Ці дрова підуть, як годиться, в піч, а з печі – у засвіти,доки дрова не догорять – конвойні будуть їх стерегти.Бубоніння вогню. Нерозбірлива вічна мова. Як сповісти?<p>Опудало</p><p>♦ ♦ ♦</p>Я купив словник української мови,величезний, академічний,занадто важкий, щоб його підняти.А шрифт у ньому занадто дрібний,щоб я міг його прочитати.Хороший, важкий, академічний словнику синій палітурці.І ось я знімаю його з полиці, напружуюся,шукаю потрібне мені слово, вдивляюся,але в цій важкій, гарній академічній книзінемає доконечного – для мене – слова.Так і в житті – занадто важко, щоби підняти.Занадто дрібно, щоби прочитати.Того, що треба, – не знайдеш.Вибачайте за байку.<p>♦ ♦ ♦</p>увійшовши досередини повітряного замкунесподівано опиняєшсяу безповітряному просторімама сказала бна теж і дається людині головащоби думати куди йдеші головне як звідти виберешсяонде стоїть зосередженамиє посуд намиленою ганчіркоюпід струменем зимної води<p>♦ ♦ ♦</p>
