Вечірка тривала щонайменше дві години. Джонатан Вейс спустився від верхнього столу (його зустріли захоплені крики) і почав танцювати з юними дівчатами. Мільйонер-пакувальник теж підвівся, рухаючись так, ніби його суглобам не завадило б мастило, і приєднався до групи, що зібралася навколо Вейса. Робін так само сиділа на своїй дерев’яній лавці й тиснула з себе усмішку, але хотіла тільки піти нарешті до гуртожитку. Перетравлювання справжньої їжі після голодування, гучна музика, біль у м’язах після цілого дня сидіння на твердій підлозі: все це посилювало виснаженість.
Нарешті почулися перші акорди «Heroes», і вона зрозуміла, що це остання пісня — ніби «Auld Lang Syne». Вона старанно підспівувала й тримала щасливе обличчя, і нарешті отримала свою винагороду: всі почали розходитися по гуртожитках під дощем, який пішов, поки вони їли, крім хіба що таких чорноробів, як Луїза, яких лишили прибирати тарілки.
Попри утому, що сягала кісток, та частина розуму Робін, яка не забувала, навіщо вона тут, підказала, що сьогодні найкраща нагода знайти пластиковий камінь. Всі на фермі поїли незвичайно добре і мають швидко позасинати. І справді, жінки навколо швидко скинули одяг, натягнули піжами, надряпали кілька слів у щоденники і попадали в ліжка.
Робін зробила короткий запис у власному щоденнику і надягнула піжаму просто на білизну, яка ще не до кінця висохла. Роззирнувшись і переконавшись, що на неї ніхто не дивиться, вона лягла у ліжко просто в шкарпетках та кросівках і сховала однострій під ковдрою. За десять хвилин світло, яке контролювалося рубильником деінде, нарешті вимкнули.
Робін лежала у темряві, слухаючи дощ і змушуючи себе не засинати, хоча повіки раз у раз опускалися. Скоро стукіт за вікном потонув у сопінні та повільному, важкому диханні. Вона не наважилася ні чекати надто довго, ані витягати з-під ліжка дощовик. Стараючись не шурхотіти постіллю, вона натягнула однострій на піжаму. А тоді повільно та акуратно вислизнула з ліжка і, скрадаючись, рушила до дверей, готова хоч кому відповісти, що встала у туалет.
Вона сторожко відчинила двері. Електричне світло на порожньому подвір’ї було погашено, тільки фонтан Дайю блищав у місячному світлі, а ще світилося єдине вікно на верхньому поверсі садиби.
Робін навпомацки обійшла будівлю і пройшла між чоловічим та жіночим гуртожитками. Волосся швидко намокало під дощем. Коли вона дісталася кінця проходу, очі дещо звикнули до темряви. Вона прямувала до латки дерев, яку було видно з вікна гуртожитку й яка лежала за маленьким полем, де ніхто з новачків ще не бував.
У кінці проходу між гуртожитками росли дерева та кущі, ховаючи поле від очей. Продираючись крізь гущавину і стараючись не перечепитися через корінь, вона помітила світло і завмерла.
Робін побачила ще кілька «кімнат усамітнення» на кшталт тих, які бачила з вікна кабінету доктора Джова. Їх було не видно від гуртожитків завдяки деревам. Крізь кущі було видно світло, яке сочилося з-під штор, якими були запнуті скляні двері одного з будиночків. Робін злякалася, що хтось зараз вийде чи визирне. Вона почекала з хвилину, обмірковуючи варіанти, а тоді вирішила ризикнути. Покинувши свій сховок між деревами, вона почала скрадатися, тримаючись метрів за десять від будиночка.
І зрозуміла, що просто зараз ніхто з «кімнати усамітнення» не вийде. Звідти лунали ритмічний стукіт та хекання, а також тоненький писк, який міг означати і задоволення, і біль. Робін поспішила далі.
Від засадженої деревами території «кімнат усамітнення» поле відділяли ворота на п’ять ґраток. Робін вирішила перелізти їх замість намагатися відчинити. Опинившись на іншому боці, вона побігла, охоплена ледь стримуваною панікою. Земля чавкала під ногами. Якщо на фермі є камери нічного бачення, її можуть побачити будь-якої миті; агенція, може, і дослідила периметр з усією ретельністю, але про наглядові технології всередині вони не знають нічого. Раціональна частина мозку підказувала, що вона досі ніде не бачила камер, але страх не зникав, женучи її до глибшої темряви лісу.
Опинившись під захистом дерев, вона відчула полегшення, аж тут підступив інший страх. Вона ніби знову побачила маленьку прозору постать Дайю, що являлася їм у підвалі за кілька годин до цього.
«То фокус, — нагадала вона собі. — Ти точно знаєш, що то фокус».
Але Робін не розуміла, як саме це було зроблено, а коли наосліп продираєшся крізь гущавину та кропиву, спотикаєшся об покручене коріння і чуєш гучний, мов постріли, тріск галуззя під ногами і стукіт дощу об крони, повірити у привидів ой як легко.
Робін не знала, чи в правильному напрямку вона рухається, бо за відсутності машин неможливо було на слух визначити, де дорога. Хвилин десять вона дерлася навмання, аж тут праворуч просвистіла, блимнувши фарами, автівка, і Робін зрозуміла, що знаходиться метрів за двадцять від периметру.
