Це приміщення було порівняно тісним. Двері до лекторію зачинилися, від чого відчуття клаустрофобії посилилося. Постувальників провели до столу, де стояли термоси з лимонною водою. Дехто розсівся під стінкою, жуючи бутерброд чи сьорбаючи гарячу воду. Біля ще двох дверей, які вели до туалетів, вишикувалися черги. Робін була певна, що вона просиділи в лекторії цілий ранок. Дівчина з серцеподібним обличчям, яка вчора кинула виклик Мадзу, сиділа в кутку, схопившись за голову. Робін переймалася за професора філософії Волтера, який ледь тримався на ногах, а його обличчя було біле та мокре.
— Що з вами? — тихо спитала вона, коли він притулився до стіни.
— Усе гаразд, усе гаразд, — відповів він, вчепившись у кухлик з водою. — Дух не втрачає сили!
Нарешті двері до лекторію прочинилися знову. Там було вже темно, люди, шукаючи де сісти, спотикалися та перепрошували.
Коли всі нарешті знову повсідалися, на сцені у плямі софіту з’явився Вейс. Робін із полегшенням побачила, що він усміхається. Їй зовсім не хотілося нових залякувань.
— Ви заслужили перепочинок, — сказав Вейс, і аудиторією прокотилися смішки. — Настав час для медитації та співу. Сядьте зручно. Тепер глибокий вдих. Вдихаючи, підніміть руки над головою… повільно видихайте, опускаючи їх. І-і:
Думати і співати мантри водночас було неможливо; переляк, провина, страх, які відчувала Робін, поступово відступили; вона відчула, як занурюється в оглушливий спів, що відлунював від дерев’яних стін, набирався потуги, відділявся від співців, ніби безтілесна сила, що вібрувала в приміщенні та в її власному тілі. Вони співали довше, ніж будь-коли раніше.
У роті пересохло. Робін почувалася так, наче ось-ось зомліє, але спів ніби не давав утратити свідомість, підтримував, давав силу витримати голод та біль.
І ось — нарешті! — Вейс зупинив спів, усміхаючись до них усіх, і Робін, попри всю слабкість та незатишну перегрітість, відчула приємність та ейфорію, що їх їй завжди дарували мантри.
— Ви, — тихо промовив Вейс ще хрипкішим, ще ламкішим голосом, ніж раніше, — видатні люди.
І попри все Робін відчула гордість, що він її похвалив.
— Неймовірні люди, — провадив Вейс, крокуючи перед ними туди-сюди. — І ви ж про це навіть не знаєте, так? — спитав він, усміхаючись до звернених на нього облич. — Ви не усвідомлюєте, хто ви. Справді видатна група новачків. Ми помітили це, щойно ви прибули. Члени церкви так мені й сказали: «Вони особливі. Саме їх нам і не вистачало».
Світ завмер над прірвою. Десять хвилин до опівночі, Армагеддон близько. Ворог, може, і перемагає, але й Благословенне Божество не здається. Доказ? Доказ такий, що воно прислало нам вас — і з вами у нас, можливо, є шанс.
Воно вже говорило з вами через свої канали, пробиваючись крізь гамір матеріалістичного світу. Саме тому ви тут.
Але тепер ви тиждень дихали чистим повітрям. Гамір відступив, ви чуєте й бачите значно ясніше, ніж раніше. Настав час знаку від Божества. Настав час, коли ви побачите насправді. І насправді зрозумієте.
Вейс упав навколішки. Заплющив очі. Рекрути заворожено дивилися, а він промовив лунким голосом:
— Благословенне Божество, якщо є на те воля Твоя, надішли нам Твого вісника. Нехай до нас зійде Утоплена пророчиця й доведе, що є життя після смерті, що чистий дух живе незалежно від матеріального тіла, що нагородою за життя в служінні є життя вічне. Благословенне Божество, я вважаю, що ці люди достойні. Пришли до нас Дайю.
У темній, спекотній кімнаті запанувала цілковита тиша. Вейс не розплющував очей.
— Благословенне Божество, — прошепотів він, — нехай вона прийде.
Глядачі всі водночас ахнули.
На сцені просто з повітря з’явилася прозора голова дівчинки. Вона усміхалася.
Стривожена Робін озирнулася, шукаючи, де проектор, але жодного променю світла не було, — стіна лишалася непроникною. Вона знову подивилася на сцену. Серце швидко калатало.
Усміхнена примара відрощувала тіло. Вона мала довге чорне волосся й була вбрана у довгу білу сукню. Підняла руку, дитинно помахала аудиторії. Дехто помахав у відповідь. Більшість сиділа перелякана.
Вейс розплющив очі.
— Ти прийшла до нас, — промовив він.
Дайю розвернулася до нього. Крізь неї було видно, як Вейс, стоячи навколішках, усміхається крізь сльози.
— Дякую, — сказав їй Вейс, схлипнувши. — Ти знаєш, я кличу тебе назад не через егоїзм… але бачити тебе знову…
Він ковтнув.
— Дайю, — прошепотів він, — чи вони готові?
Дайю повільно розвернулася до аудиторії. Її погляд ковзав по обличчях рекрутів. Вона усміхнулася та кивнула.
— Так я і думав, — озвався Вейс. — Іди з миром, моя маленька.
Дайю піднесла руку до вуст і ніби послала рекрутам повітряний цілунок. Вона почала повільно танути, аж поки протягом якоїсь миті тільки її обличчя сяяло у темряві. А тоді вона зникла.
Аудиторія завмерла. Ніхто не говорив, ніхто не повертався до сусіда, щоб обговорити побачене. Вейс підвівся і витер очі рукавом своїх шат.
