Стрімка могила полностью

— Ні, — негайно нашорошилася Пат.

— А дзвонив?

— Ні.

— Якщо зайде чи подзвонить, повідомне мені. Я буду в кабінеті. Ви мене ні від чого не відірвете, я просто шукатиму голку в копиці сіна на фейсбуці та «Мамснеті».

Усівшись за стіл, Страйк зробив два дзвінки. Дружина Біґфута сприйняла новину про конкретний доказ невірності свого заможного чоловіка із захватом, і це лестило. Чоловік, який хотів установити стеження за мамою і говорив з таким сильним аристократичним акцентом, що Страйк ледь вірив у його натуральність, теж зрадів.

— Я уже був гадав, чи не слід мені звернутися до агенції Паттерсона, якщо від вас не матиму звісток.

— Не треба до них звертатися. То гівно, а не детективи, — відповів Страйк і почув заінтригований сміх.

Попросивши Пат відправити новому клієнту контракт, Страйк повернувся за стіл, розгорнув записник, у який записав усі відомі комбінації імен та прізвищ Шері Ґіттінз, зайшов на фейсбук під фейковою обліковкою і заходився шукати.

Як він і очікував, проблема була не в нечисленності результатів, а в їхній рясності. На кожне спробуване ім’я знаходилася купа профілів, і не лише в Британії, а й в Австралії, Новій Зеландії та Америці. Жалкуючи, що не можна найняти на цю тупу роботу когось іншого замість платити двом Шпениковим бандюкам, які пасли Літтлджона, він зафоловив — чи, у випадку закритих обліковок, відправив запит на дружбу — всіх жінках, чиї фото могли належати Шері Ґіттінз у тридцять вісім років.

Минуло дві з половиною години, було випито три горняти чаю і з’їдено сендвіч, і ось Страйку трапився закритий профіль, підписаний іменем Керрі Кертіс Вудз. «Керрі» він теж шукав — у якості скорочення від «Карін». Подвійне прізвище не мало дефісу, тож він очікував побачити скоріше американку, ніж англійку, але його увагу привернуло фото. Усміхнена жінка на ньому мала ті самі біляві кучері і мляву вроду, що й Шері на першій баченій ним світлині в газеті. На фото у профілі вона пригортала двох дівчаток — мабуть, доньок.

Страйк відправив пані Кертіс Вудз запит на дружбу, аж тут музика в приймальні раптом обірвалася. Почувся чоловічий голос. За мить телефон на столі у Страйка задзвонив.

— Що таке?

— Тут до вас такий собі Баррі Саксон.

— Вперше чую, — відповів Страйк.

— Він каже, що знайомий із вами. Каже, що також знає таку собі Абіґейл Ґловер.

— А, — відповів Страйк, закриваючи фейсбук; в голові сплив образ сердитого бороданя на ім’я Баз, баченого у пабі «Лісничий». — Гаразд. Дайте мені хвилину, а тоді пускайте.

Страйк підвівся і підійшов до дошки на стіні, до якої було пришпилено різні предмети, пов’язані зі справою про УГЦ, і загорнув дерев’яні стулки, ховаючи полароїди з підлітками у масках свиней і фотографію кімнати Кевіна Пірбрайта. Щойно він сів, як двері прочинилися і зайшов Баррі Саксон.

На погляд Страйка, йому було років сорок. Баррі мав дуже маленькі й глибоко посаджені світло-карі очі з великими мішками під ними. По волоссю та бороді було видно, що власник дуже ретельно дбає про них. Він зупинився перед Страйком — руки в кишенях, ноги широко розставлені.

— Таки ніякий ти не Террі, — сказав він, мружачи очі на детектива.

— Не Террі, — погодився Страйк. — Як ти дізнався?

— Аб сказала Патріку, а Патрік сказав мені.

Страйк напружив пам’ять і згадав, що Патріком звали пожильця Абіґейл Ґловер.

— Абіґейл знає, що ти тут?

— Та де їй, — пирхнув Саксон.

— Не хочеш сісти?

Саксон кинув підозріливий погляд на крісло, де зазвичай сиділа Робін, а тоді вийняв руки з кишень і прийняв запрошення. Безпосередній контакт між ними тривав менше двох хвилин, але Страйку здалося, що він уже розгадав типаж людини, яка сиділа перед ним. Спроба Саксона зіпсувати гадане побачення Абіґейл з «Террі» плюс глухе обурення, яким від нього нині аж пашіло, нагадали Страйкові про одного розлученого чоловіка, одного з тих небагатьох клієнтів, яким Страйк відмовляв. Тоді у Страйка склалося враження, що якщо він знайде колишню дружину того чоловіка, яка буцімто без жодних причин опиралася контакту, хоча треба було ще «дещо владнати», то посприяє помсті та, можливо, насильству. І хоча той чоловік був одягнений у пошитий за його мірками шикарний костюм, а не в червону картату сорочку, яка мало не репалася на власнику, Страйк вирішив, що бачить у Саксоні ту саму ледь прикриту мстивість.

— Чим я можу допомогти? — спитав Страйк.

— Мені допомоги не треба, — відповів Саксон. — Маю шо розказати тобі. Ти ж ту церкву розслідуєш, га? Де її батя головний?

— Боюся, що не можу обговорювати поточні розслідування, — відповів Страйк. Саксон роздратовано посовався у кріслі.

— Вона багато шо приховала від тебе. Не сказала правди. Отого хлопа, Кевіна якось там, його ж застрелили?

Ця інформація була в загальному доступі, тож Страйк не бачив сенсу заперечувати.

— А він намагався викрити ту церкву, га?