— Зануда ти, — буркнув Страйк, коли вже йшли крізь паб. — Барклей би грошей дав, щоб це почути.
Коли посідали на лавки біля пофарбованого у коричневий стола, Страйк набрав Літтлджона і знову ввімкнув гучний зв’язок.
— Привіт, босе, — сказав Літтлджон. Він почав так звертатися до Страйка, відколи той дізнався, що він шпигун Паттерсона. Бадьорий тон дозволяв виснувати, що зрадливий підрядник ще не знає про арешт Паттерсона, і радісний передсмак Страйка став іще гострішим.
— Де ти зараз? — спитав Страйк.
— Стежу за Коханчиком, — відповів Літтлджон. — Ми на Пелл-Мелл.
— Зранку чув щось про Мітча?
— Ні, — відповів Літтлджон. — А що?
— Його арештували, — повідомив Страйк.
З динаміка Страйкового телефону не долинуло людської мови, але стало чути гуркіт лондонської вулиці на тлі.
— Ти ще тут? — спитав Страйк зі злостивою усмішкою.
— Так, — хрипко відповів Літтлджон.
— Власне, тебе звільнено.
— Ти… що? Ти не можеш, ти ж сказав, що мене не виженеш…
— Я обіцяв про це подумати, — відповів Страйк. — Оце подумав і вирішив, що пішов ти нахрін.
— Мудило, — сказав Літтлджон. — Ах ти ж довбане…
— Я тобі взагалі-то послугу роблю, — відповів Страйк. — Матимеш вільний час, зможеш допомагати поліції, коли вони прийдуть до тебе із розслідуванням.
— Мудило… сучара… я саме хотів… я тобі дещо знайшов по церкві, дещо нове…
— Та звісно що знайшов, — відповів Страйк. — Прощавай, Літтлджоне.
Він поклав слухавку, взяв пиво і зробив довгий ковток, жалкуючи, що безалкогольне, а тоді відставив келих. Робін сміялася і водночас хитала головою.
— Що? — спитав Страйк, широко посміхаючись.
— Добре, що в нас немає відділу кадрів.
— Він підрядник, я йому винен хіба що гроші — але грошей він не отримає.
— Він може позиватися до тебе.
— А я скажу суду, що він закинув змію у двері Таші Майо.
Вони їли свої горішки і пили напої, а над головами похитувалися підвісні вазони і сяяло гаряче серпневе сонце.
— А ти не думаєш, що він справді міг дізнатися щось про УГЦ для нас? — спитала Робін.
— Нє, бреше як дише, — відповів Страйк, відставляючи порожній келих.
— А що, як він прийде до офісу, поки нас немає, і…
— Знову спробує сфотографувати файли? За це не хвилюйся, я вжив заходів, проінструктовав Пат ще минулого тижня… Якщо цей гад спробує скористатися відмичкою, отримає на горіхи… до речі, — згадав Страйк і дістав з кишені нові ключі. — Тобі теж треба… Ну гаразд, ходімо перевіримо, чи не повернулася Шері-Керрі.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Вони просиділи в «лендровері», який запаркували за кілька будинків від порожньої оселі Керрі Кертіс Вудз, ще сорок хвилин, коли повз них проїхала срібляста «Кіа Піканто».
— Страйку, — промовила Робін, яка помітила білявку за кермом машини.
«Кіа» зупинилася перед будинком Вудзів. Водійка вийшла. Вона була мала на зріст, з білявими кучерями і у вузьких джинсах, які їй не личили, бо стягували тіло так, що над поясом під білою футболкою виднівся валик жиру. Білявка була засмагла, мала сильно нафарбовані, що аж злиплися, вії, а брови носила тоненькі не за модою, від чого мала дещо здивований вигляд. На плечі вона несла поліестерову сумку для закупів.
— Ходімо, — сказав Страйк.
Керрі Кертіс Вудз уже підходила до своїх дверей, коли почула за спиною кроки і з ключами в руках розвернулася.
— Добрий день, — сказав Страйк. — Мене звати Корморан Страйк, а це Робін Еллакотт. Ми приватні детективи. Наскільки нам відомо, в середині дев’яностих ви мешкали на Чапмен-Фарм під іменем Шері Ґіттінз, так? Ми хотіли б поставити вам кілька питань, якщо ви не проти.
За час роботи в агенції Робін двічі здавалося, що жінки, яких вони планують розпитати, ось-ось знепритомніють. З обличчя Керрі зійшли здорові барви, засмага на ньому пішла жовтими плямами, губи побіліли. Робін згрупувалася, готуючись бігти і підхоплювати жінку, щоб не впала на бетон.
— Ми просто хочемо почути вашу версію того, що сталося, Керрі, — сказав Страйк.
Очі жінки метнулися до сусідських вікон, а тоді знову до обличчя Страйка. Він зацікавився тим фактом, що вона не перепитала їхні імена, як робила більшість людей від замішання чи бажаючи виграти час. Складалося враження, що їхня поява не здивувала її, що вона чекала і боялася чогось подібного. Можливо, УГЦ мала сторінку на фейсбуці, і вона побачила нападки на Страйка і Робін там, а може, просто багато років чекала на подібну розплату.
Минали секунди, а Керрі стояла застигла, і стало вже пізно казати, що вона нічого не знає і що ніколи не називалася Шері Ґіттінз.
— Добре, — ледь чутним голосом промовила вона.
Вона розвернулася і рушила до дверей, Страйк і Робін — слідом.
Всередині будиночка стояв запах поліролю. У коридорі панував порядок, який порушував тільки іграшковий рожевий візочок, який Керрі відсунула, пропускаючи Страйка та Робін до об’єднаної вітальні-їдальні з блакитними шпалерами і смугастим гарнітуром, на всіх предметах якого були поставлені на кутики бузкові подушки.
