Стіну за канапою покривали збільшені сімейні фотографії у п’ютерових[13] рамках. Раз у раз на них з’являлися дві доньки Керрі Кертіс Вудз, яких Страйк знав за її сторінкою на фейсбуці, — іноді самі, іноді з батьками. Обидві дівчинки були біляві, з ямочками на щоках і постійно усміхнені. У меншої не вистачало кількох зубів.
— Ваші дівчатка просто чарівні, — сказала Робін, усміхаючись до Керрі. — Вони не тут.
— Ні, — хрипко відповіла Керрі.
— Десь у подружок? — поцікавилася Робін, яка намагалася заспокоїти жінку.
— Ні. У бабусі. Попросилисі віддати їй подарунки, що ми купили в Іспанії. Ми з відпустки вернулисі.
У її вимові тепер не було нічого лондонського: Керрі говорила з бристольським акцентом, трохи тягнучи голосні й невиразно вимовляючи деякі закінчення. Вона упала в крісло, кинувши сумку на підлогу біля ніг.
— Сідайте, — мляво запросила вона. Страйк та Робін опустилися на канапу.
— Ви давно живете в Торнбері, Керрі? — поцікавилася Робін.
— Років десят… одинанадцят.
— Чому ви сюди переїхали?
— Познайомиласі з чоловіком, — відповіла Керрі. — З моїм Натом.
— Зрозуміло, — усміхнулася Робін.
— Він приїхав на парубочу вечірку в пабі, де я працювала.
— От я й переїхали сюди до нього.
З подальшої світської балачки Страйк і Робін дізналися, що Керрі переїхала до Торнбері всього за два тижні після того, як познайомилася з Натаном у Манчестері. Тут вона влаштувалася офіціанткою, вони з Натом орендували квартиру, а за десять місяців одружилися.
Швидкість, з якою вона замешкала в іншому місті з чоловіком, якого щойно зустріла, і ніби хамелеон перемінилася на правдиву жительку Торнбері, допомогла Страйкові упізнати в Керрі знайомий типаж. Такі люди чіплялися до більш яскравих особистостей, ніби омела до дерева, переймали їхні погляди, звички та стиль. Керрі, яка колись підводила очі чорним і возила озброєного ножем бойфренда грабувати аптеку, де він порізав безневинну людину, тепер із новонабутим акцентом розповідала Робін про чудові місцеві школи і мало не побожно відгукувалося про чоловіка, який багато працює і не терпить ледацюг, бо така його натура, такий він у неї трудар. Ця банальна балачка, здавалося, трохи розслабила її. Керрі ніби раділа нагоді розкласти перед детективами нехитрий крам свого нинішнього життя. Мовляв, хоч ким вона була в минулому, тепер їй нічим дорікнути.
— Власне, — почав Страйк, щойно з’явилася зручна пауза, — ми б хотіли поставити вам кілька питань, якщо ваша ласка. Нас найняли розслідувати діяльність Універсальної гуманітарної церкви, і особливо нас цікавить те, що сталося з Дайю Вейс.
Керрі смикнулася, ніби маріонетка, яку потягнуло за нитки щось невидиме.
— Ми сподівалися, що ви зможете прояснити деякі подробиці щодо неї, — провадив Страйк.
— Добре, — відповіла Керрі.
— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?
— Робіт, — відповіла Керрі, дивлячись, як Страйк дістає ручку.
— Ви підтверджуєте, що ви — та жінка, яка мешкала на Чапмен-Фарм у 1995 році під іменем Шері Ґіттінз?
Керрі кивнула.
— Коли ви вступили до УГЦ? — спитала Робін.
— У дев’яносто… третьому, — відповіла вона. — Здаєтьсі. Так, у дев’яносто третьому.
— Що спонукало вас це зробити?
— Сходила на зібрання. В Лондоні.
— А що спонукало вас прийти до УГЦ? — спитав Страйк.
— Ті нічого, — відверто відповіла Керрі. — Всередині було тепло, і все. Я втекла… з дому втекла. В притулку ночувала… з мамою не розумілисі. Вона пиячила. Привела нового чоловіка, і… ось.
— Як скоро після участі в зібранні ви вирушили на Чапмен-Фарм?
— Одразу після… у них там уже стояв автобус.
Вона стискала руки так міцно, що побіліли кісточки. На тильному боці однієї долоні був малюнок хною, який вона, мабуть, зробила в Іспанії. Робін подумала, що її донечкам, мабуть, теж намалювали квіти і хвилясті лінії на руках.
— Яке було ваше враження від Чапмен-Фарм, коли ви туди потрапили? — спитав Страйк.
Виникла довга пауза.
— Там було… ну, мабуть, дивно, так?
— Дивно?
— Так. Але дещо мені сподобалосі. З дітьми любила бавитисі…
— Діти вас теж любили, — сказала Робін. — Одна жінка на ім’я Емілі про вас дуже тепло відгукується. Коли ви її знали, їй було сім чи вісім років. Ви її пам’ятаєте? Емілі Пірбрайт?
— Емілі? — розсіяно перепитала Шері. — Ну… мабуть. Не знаю.
— У неї ще була сестра, Бекка.
— А… так, — кивнула Керрі. — А ви не… де Бекка тепер?
— Досі у церкві, — відповіла Робін. — Обидві сестри досі там. Емілі мені казала, що дуже вас любила — що вони обидві вас любили. Сказала, що вас любили всі діти на фермі.
Губи Керрі трагікомічно викривилися, і вона почала вголос плакати.
— Я не хотіла вас засмутити, — поспішно сказала Робін, а Керрі нахилилася до сумки біля ніг і дістала звідти пачку серветок. Вона витерла очі й висякалася, повторюючи крізь схлипування:
— Вибачте, вибачте…
— Нічого страшного, — сказав Страйк. — Ми розуміємо, що це нелегко.
— Керрі, вам щось принести? — спитала Робін. — Може, склянку води?
— Т-т-так, будь ласка, — крізь сльози відповіла Керрі.
