По мірі заповнення зали збудження в ньому зростало. За підрахунками Страйка, тут зібралося щонайменше п’ять тисяч людей. Почала грати інша пісня: «It’s The End of the World as We Know It» гурту «R.E.M.». За п’ять хвилин до офіційного початку служби, коли майже всі місця заповнилися, світло пригасили і почулися передчасні оплески та окремі збуджені крики. Вони вибухнули з новою силою, коли екрани над п’ятикутною сценою ожили, щоб усі присутні отримали змогу побачити невелику процесію людей у довгих шатах, що у світлі софітів крокували проходом до місць у першому ряді на іншому боці сцени. Страйк побачив Джайлза Гармона, що ніс себе з гідністю та серйозністю людини, яка готується отримати почесний титул; Нолі Сеймур, чиї шати переливалися блискітками і мали такий вигляд, наче їх кроїли спеціально для неї; високого і вродливого доктора Енді Джова зі шрамом на обличчі; дуже пристойну на вигляд молоду жінку з лискучим волоссям і бездоганними зубами, у якій Страйк за побаченим на сайті УГЦ фото впізнав Бекку Пірбрайт; іще кількох людей, серед яких був член парламенту з каламутним поглядом, чийого імені Страйк не пам’ятав би, якби Робін не назвала його в одному з листів із Чапмен-Фарм, та мультимільйонера з пакувальної компанії, який махав радісному натовпу абсолютно недолугим, на смак Страйка, чином. Він знав, що ці люди — принципали церкви, і клацнув їх на телефон, відзначивши відсутність Мадзу Вейс і також щуролицього товстуна Тайо, якому він так добре зацідив по голові кусачками біля периметру Чапмен-Фарм.
Просто за доктором Джовом сиділа і потрапила на край екрана, коли той займав своє місце, середніх літ білява жінка із забраним під оксамитовий бант волоссям. Страйк почав придивлятися до неї, але екран зробився чорним, і на ньому з’явилося прохання вимкнути мобільні телефони. Страйк виконав його, а тим часом повернулася його американська сусідка, сіла на своє місце і почала шепотітися зі своїми супутниками.
Світло стало ще тьмянішим, підігріваючи передчуття, яким був охоплений натовп. Тепер присутні почали ритмічно плескати в долоні. У повітрі лунали заклики: «Тато Джей! Тато Джей!», і нарешті з першими акордами «Heroes» зал поринув у темряву, і з криками, які відбилися від високої металевої стелі, п’ять тисяч людей (за винятком Корморана Страйка) схопилися на ноги зі свистом та аплодисментами.
У промені софіта з’явився Джонатан Вейс, який уже стояв на сцені. Його обличчя заповнило екрани. Вейс помахав кожному куточку стадіона, час до часу роблячи паузу, щоб витерти очі; він хитав головою і притискав руку до серця, він кланявся, кланявся і знову кланявся, складаючи долоні у жесті «намасте». Жодної надмірності чи награності: скромність та сором’язливість здавалися цілковито натуральними, і Страйк, який бачив, що в цілому залі тільки він не аплодує, був мимоволі вражений акторськими здібностями цього чоловіка. Якби Джонатан Вейс, вродливий і підтягнутий, з густим, темним, ледь сивим волоссям і кутастою щелепою, був одягнений у смокінг замість довгих шат королівської синьої барви, він би здався своїм на будь-якій червоній доріжці світу. Овація тривала п’ять хвилин і стихла лише тоді, коли Вейс зробив заспокійливий, примирливий жест обома руками. І навіть коли майже запала тиша, почувся жіночий крик:
— Я люблю тебе, Тату Джею!
— А я — тебе! — усміхнено відповів Вейс, і зал знову вибухнув криками та оплесками.
Нарешті всі посідали, і Вейс, оснащений гарнітурою з мікрофоном, почав повільно крокувати сценою за годинниковою стрілкою, вглядаючись у натовп.
— Дякую… дякую вам за таку теплу зустріч, — казав він. — Знаєте… перед кожною суперслужбою я питаю себе… а чи я гідний бути вмістилищем? Ні! — серйозно додав він, почувши нові закохані крики. — Я питаю, бо це не абищо — назвати себе вмістилищем Благословенного Божества! Багато людей до мене проголошували перед світом, що несуть світло та любов, і, може, навіть самі в це вірили, але виявилося, що вони помилялися… Це так зверхньо з боку людини — називати себе божою! Ви не згодні?
Вейс із усмішкою роззирнувся, і на нього посипався дощ заперечень.
— Але ти справді божа людина! — загорлав чоловічий голос із верхнього ряду, і натовп засміявся, а з ним і Вейс.
