Поступово небо, видиме крізь скляні панелі металевого склепіння, зробилося темно-синім, а Страйкові півтори ноги через тісноту другого ряду почало пощипувати. Вейс перейшов до критики світових лідерів, а екрани над ним демонстрували кадри воєн, голоду та нищення навколишнього середовища. Натовп пересипав його короткі фрази захопленими вигуками, за довші орації дякував аплодисментами, а всі закиди та звинувачення на адресу еліт та сіячів війни зустрічав схвальним ревом. Колись же, думав Страйк, поглядаючи на годинник, воно має скінчитися? Але минуло ще двадцять хвилин, і Страйку так само було незручно й нудно, а ще кортіло відлити.
— То хто з вас допоможе нам? — нарешті загорлав Вейс, і його голос надривався від емоцій. Він стояв у промені світла сам-один, а решту огортала тінь. — Хто приєднається до наших лав? Хто стане поруч зі мною і змінить цей зламаний світ?
Він говорив, а п’ятикутна сцена почала трансформуватися, спричинивши нову хвилю криків та оплесків. П’ять панелей розійшлися, мов негнучкі пелюстки, і відкрили поглядам п’ятикутну хрещальну купіль із рядами східців усередині, щоб зручно було заходити у воду. Вейс стояв на маленький круглій платформі у центрі. Тепер він запрошував усіх охочих вступити до УГЦ прийти до нього та переродитися у церкві.
Увімкнулося світло, і частина аудиторії рушила до виходу, в тому числі й немолода любителька ірисок, що сиділа ліворуч від Страйка. Склалося враження, що її захопила харизма Вейса і схвилював його праведний гнів, але занурення в хрещальну купіль, вочевидь, здалося пані занадто радикальним кроком. Дехто виносив сонних дітей, інші розминали затерплі після кількагодинного сидіння кінцівки. Багато хто, мабуть, планував примножити статки УГЦ, купивши примірник «Відповіді», кашкет, футболку чи брелок на виході з будівлі.
Водночас вервечки людей тягнулися проходом униз, щоб прийняти хрещення від Тата Джея. Радісні крики дійсних членів раз у раз відлунювали від металевих опор Великого залу, коли ще один новобранець занурювався у воду, а тоді виринав, задиханий і часто-густо усміхнений, і його загортали в рушник гарненькі дівчата на іншому боці басейну.
Страйк споглядав ці навернення, аж поки небо не стало чорним, а його права нога не відключилася. Нарешті охочі хреститися закінчилися. Джонатан Вейс притиснув руку до серця, вклонився, і сцена занурилася в темряву під останній вибух оплесків.
— Перепрошую, — сказав хтось стиха у Страйка над вухом. Озирнувшись, він побачив юну рудокосу дівчину в однострої УГЦ. — Ви Корморан Страйк?
— Це я, — відповів він.
Праворуч від нього американка Санчія поспішно відвернулася.
— Тата Джея дуже потішить, якщо ви завітаєте за лаштунки.
— А мене воно як потішить! — відповів Страйк.
Він обережно підвівся, спираючись на руки, потягнув затерплу ногу, повертаючи чуття, і рушив за дівчиною крізь масу людей, що покидали залу. Енергійна молодь в одностроях УГЦ трусила скриньками для збору пожертв обабіч кожного виходу. Більшість кидала їм хто пригорщу дріб’язку, а хто й цілу банкноту, безперечно вважаючи, що церква робить добрі справи, а може, і відчуваючи тінь провини через те, що покидають зібрання в сухому одязі, не прийнявши хрещення.
Коли вони вийшли з глядацької зали, супутниця Страйка повела його коридором, куди охорона впустила її завдяки бейджу на шиї.
— Вам сподобалася служба? — бадьоро спитала дівчина у Страйка.
— Дуже цікаво, — відповів він. — А що буде з людьми, які сьогодні приєдналися до лав церкви? їх посадять в автобуси і завезуть на Чапмен-Фарм?
— Тільки якщо вони самі захочуть, — усміхнулася вона. — Ми, знаєте, нікого не силуємо.
— О, — сказав Страйк. — А я думав, силуєте.
Дівчина пришвидшила кроки, опинившись трохи попереду, і не побачила, як Страйк дістав мобільний і ввімкнув диктофон на ньому.
Підходячи до, як зрозумів Страйк, зіркової гримерки, вони проминули пару міцних молодиків у костюмах УГЦ із тих, що раніше стояли на вході. Їх повчав високий довготелесий чолов’яга з видовженим обличчям.
— …навіть і близько не мала підійти до Тата Джея.
— Вона і не підійшла, ми їй сказали, що не можна…
— Сам факт, що вона дісталася цього коридору…
— Містере Джексоне! — пригальмував Страйк. — Хіба ви тепер не в Сан-Франциско?
Джо Джексон розвернувся. Йому стало зросту, щоб дивитися Страйку в очі.
— Ми хіба знайомі?
Його акцент являв собою дивну суміш говірки англійського регіону Мідландз та американської вимови з тихоокеанського узбережжя. Очі він мав світло-сірі.
— Ні, — відповів Страйк. — Я вас упізнав за фото.
— Прошу, — мовила знервована рудуля, — ходімо, якщо ви хочете поговорити з Татом Джеєм.
Вирішивши, що за цих обставин шанси отримати від Джо Джексона правдиву відповідь на питання про татуювання майже нульові, Страйк рушив далі.
Урешті-решт вони дісталися зачинених дверей, з-за яких чулося гудіння голосів. Дівчина постукала, прочинила двері й відступила вбік, пропускаючи Страйка.
