— Я ж кажу, — провадив Страйк, — вся річ у надмірній диверсифікації портфеля. Ти як ніхто умієш вихоплювати людей, які раді-радісінькі віддати всі свої матеріальні набутки чи гарувати, мов раби, на твоїй фермі за безкоштовно, але значно гірше, даруй за відвертість, обираєш тих, хто має вештатися під певного будівлею чи стежити за обраним об’єктом. Яскраво-червона «воксґолл корса» — занадто помітне авто. Якщо тільки ти не навмисно демонструєш нам свої плани, мушу попередити: в тебе кепсько виходить. Не можна просто взяти першого-ліпшого хлопа, що попсував цьогорічний врожай моркви, і відправити стояти в мене під офісом, заглядаючись на вікна.
— Корморане, ми не стежимо за тобою, — усміхнувся Вейс. — Якщо ці речі і справді мають місце, мабуть, ти зіпсував стосунки з людиною, яка дивиться на твою діяльність значно менш поблажливо, ніж ми. Ми, натомість, за прикладом Будди…
— А кулю в лоба Кевіну Пірбрайту теж пустили в дусі спокою замість гніву, так?
— Боюся, що не знаю, що переживав Кевін, коли застрелився.
— Тобі хоч трохи цікаво, хто убив твого брата? — спитав Страйк, звертаючись до Бекки.
— Містере Страйку, ви, мабуть, не усвідомлюєте, що в Кевіна була нечиста совість, — м’яко відповіла Бекка. — Я пробачила йому те, що він мені заподіяв, але він, вочевидь, собі не пробачив.
— Як ти обираєш людей, які дзвонять по телефону? — спитав Страйк, знову звертаючись до Вейса. — Звісно, щоб прикинутися дружиною Рейні і переконати адміністрацію дати йому слухавку, потрібна була жінка, але хто говорив, коли він її підняв? Ти?
— Я буквально не уявляю собі, про що ти говориш, Корморане, — сказав Вейс.
— Джордан Рейні. Той, що проспав, коли мав розвозити овочі, і в фургоні зручненько з’явилося місце для Дайю. — Краєм ока Страйк побачив, як із обличчя Бекки зійшла усмішка. — Нині у в’язниці. Після розмови зі мною хтось йому подзвонив, що, судячи з усього, спровокувало спробу самогубства.
— Це все звучить дуже сумно і печально, а ще вельми дивно, — сказав Вейс, — але запевняю вас, що нічого не знаю про жодні дзвінки у жодні тюрми.
— Ви, звісно, пам’ятаєте Шері Ґіттінз?
— Боюся, що не забуду її ніколи, — тихо відповів Вейс.
— Чому ви так ретельно стежили за нею, коли вона покинула церкву?
— Ми нічого такого не робили.
Страйк знову розвернувся до Бекки і був задоволений раптовим панічним виразом на її обличчі.
— Наприклад, міс Пірбрайт відомо, що Шері народила двох доньок. Про це вона сказала поліції. Чомусь повідомила цю інформацію з власної ініціативи. Відхилилася від сценарію і почала розповідати, чому на позір диявольське може виявитися насправді божественним.
Деякі жінки можуть красиво зашарітися, але Бекка однією з них не була. Вона залилася сизуватим багрянцем. Запала коротка пауза, і Нолі Сеймур та Джо Джексон водночас повернули голови у бік Бекки.
— Скільки важливих релігійних постатей повісилося, на ваш підрахунок? — спитав Страйк. — Мені на думку спадає тільки Юда.
— Шері не повісилася, — промовила Бекка. Вона швидко глянула на Вейса, коли вимовляла ці слова.
— Це сказано у метафізичному сенсі? — поцікавився Страйк. — Точно як Дайю не втопилася, а розчинилася у чистому дусі?
— Тату Джею, — раптом втрутився Джексон, відліпившись від стіни, на яку спирався, — я не зовсім розумію, а який сенс…
— Дякую, Джо, — тихо сказав Вейс, і Джексон негайно знітився.
— Оце мені до вподоби, — схвалив Страйк. — Дисципліна наче в армії. Шкода, що рядові бійці не всі її засвоїли.
Двері за спиною Страйка прочинилися. Він озирнувся. До кімнати ввійшов Тайо — з немитою головою, пацючим обличчям і в синьому костюмі, який натягнувся на череві. Побачивши Страйка, він спинився як укопаний.
— Корморан тут на моє запрошення, Тайо, — усміхнувся Вейс. — Приєднуйся до нас.
— Як голова? — спитав Страйк, коли Тайо став поряд із Джексоном. — Шви накладали?
— Ми вели мову про Шері, — сказав Вейс, знову звертаючись до Страйка. — Власне… я розумію, що це може бути непросто для твого сприйняття… Бекка сказала все абсолютно правильно: Шері зіграла божественну роль, — а це роль завжди важка, — у вознесінні Дайю і її перетворенні на Пророчицю. Якщо вона і справді повісилася, це теж, можливо, було приреченням.
— І що, повісите у храмі ще одну солом’яну фігуру, що пручатиметься, мов жива, на її честь?
— Бачу, ти з тих, хто пишається зневагою до обрядів, таїнств та релігійних практик, — знову усміхнувся Вейс. — Корморане, я молитимуся за тебе. Кажу це з усією щирістю.
— Розкажу про одну книжку, яку прочитав, — вона якраз у твоєму дусі, — сказав Страйк. — Потрапила мені до рук у християнській місії в Найробі, де я був ночував. Я тоді ще служив в армії. Я випив забагато кави, у кімнаті знайшлося всього дві книжки, година була пізня, я сумнівався, що подужаю Біблію, тож вирішив почитати «Хто зрушив камінь?» Френка Морісона. Читав?
— Чув, — відповів Вейс, відкинувшись у кріслі й так само усміхаючись. — Ми визнаємо Ісуса Христа важливим посланцем Благословенного Божества, хоча, звісно, він не єдиний.
