Та дівчина полностью

— То міг бути доктор Маєрс, — мовила Ганна. Ця думка снувалась у її голові ще з тієї миті в готелі. Озвучивши її Новембер, Ганна відчула полегшення, але гірке: ніби проста здогадка обернулася на реальну можливість. — Він був там і міг зайти до кімнати, коли Невілл пішов, а ми з Г’ю ще не з’явилися. Ґерайнт має рацію: якщо Маєрс спав з Ейпріл, якщо студентка завагітніла від нього, то є і мотив, і можливість. Невілла засудили лише через можливість убити Ейпріл, але мотивів у нього не було жодних. А от Маєрс... тільки він міг прослизнути туди непомітно.

— Мені от цікаво, чи його взагалі допитували, — задумливо мовила Новембер. — Поліція мала б поцікавитися, чи він нічого не чув. А він був серед підозрюваних?

— Не знаю, — відповіла Ганна. — Я ніколи не бачила його в суді, але мені не дозволяли бачитися з іншими...

Вона затихла. Телефон на її колінах задзвонив. Щоб виявити бодай якусь повагу до таблички «Користуватися мобільними телефонами заборонено», Ганна вимкнула звук. Тепер телефон вібрував від вхідного дзвінка. Вілл. Дякувати богові.

— Вілле!

— Ганно, — важко дихаючи, озвався Вілл. — Щойно отримав повідомлення. Був на плаванні. Що сталося? Усе гаразд?

Вона ковтнула. Віллові ця новина, звісно ж, не сподобається.

— Я знепритомніла, — зрештою мовила Ганна. — І мене забрали до пологового відділу для огляду.

Запала тривала мовчанка. Ганна розуміла, що Вілл намагався опанувати себе, щоб не зреагувати надто бурхливо й не засмутити її ще більше, надто ж після їхньої нещодавньої суперечки. Він гучно ковтнув слину, а потім обережно запитав:

— Як... а все гаразд? З дитиною все добре?

— Думаю, що так, — відповіла вона. — Огляд ще не закінчився, але до мене постійно заходять, контролюють частоту серцебиття дитини й, здається, їх нічого не насторожує.

— Чудово. Я зможу бути через... — мовив Вілл, а його голос прозвучав ніби звіддаля. Ганна розуміла, що він дивиться на телефон і рахує, скільки часу займе дорога. — Через двадцять або двадцять п’ять хвилин.

— Та я, мабуть, уже піду до того часу. — Ганна глянула на годинник, що висів на стіні. — Обіцяли, що спостерігатимуть за мною пів години. Уже майже стільки й минуло. Зателефонувати тобі, коли дізнаюся, що сталося?

— Звісно, — відповів Вілл. У його голосі звучало ледь тамоване занепокоєння. — Я люблю тебе. І, Ганно...

— Що?

— Я... я дуже шкодую про... ти зрозуміла.

— Усе добре, — відповіла Ганна. Ніхто інший не зрозумів би його слів, але для неї все було очевидним: він казав про їхню сварку. Вона прикусила губу: їй так закортіло, щоб Вілл опинився поряд. — Ти ні в чому не винен, чесно.

— Добре... — мовив він не надто переконливо. — Кохаю тебе.

— І я тебе кохаю.

Вона поклала слухавку. Новембер трохи відійшла, створюючи для Ганни бодай ілюзію усамітнення, а тепер глянула на неї через плече.

— Усе гаразд?

— Думаю, що так.

Хтось постукав у двері. До палати ввійшла висока усміхнена акушерка-гінекологиня з канцелярським планшетом у руках.

— Ганна де Частейн?

— Так, — відповіла Ганна. Вона спробувала через силу сісти рівніше на кріслі, обшивка якого заскрипіла. — Так, це я.

— Прекрасно. Ми могли б хвильку поговорити? — запитала вона, глянувши на Новембер. Важко було зрозуміти, що вона мала на увазі: лишитися чи вийти?

— Ганно, я почекаю в коридорі, — тактовно мовила Новембер, взяла свою сумку й вислизнула з палати.

Лікарка сіла на стілець Новембер і почала переглядати Ганнині нотатки й показники на моніторі.

— Добре, — зрештою мовила вона. — Я чула, що ви трохи знепритомніли.

Ганна кивнула.

— Я думаю, просто... не знаю, я пережила невеликий шок, та ще й тиск, мабуть, був низьким. Зараз мені краще.

— Гарна новина: з вами все добре, з дитиною теж, усі життєво важливі показники в межах норми, сеча чиста, але... за тиском треба стежити.

— А чому?

— Бо тиск постійно підвищувався, коли глянути на показники останніх кількох консультацій, і, на жаль, зараз він теж трохи вищий, ніж хотілося б.

— Що? Я не розумію... лікар у готелі сказав, що люди непритомніють через низький тиск.

— Так і є, однак ваш, на жаль, зависокий. І на кількох останніх консультаціях він був підвищеним.

— Так, але на те були причини. — Ганна відчула, як до її горла підступили сльози, але стримала їх. Якби ж Вілл був поряд... — Я просто бігла на той огляд. Ви не розумієте.

— У вас були головні болі? Миготіння перед очима? Запаморочення?

— Ні! Хіба сьогодні, звісно, але загалом ні, взагалі ніколи. Я чудово почуваюся.

— Ну, думаю, тиск треба збити в будь-якому разі. Я вам випишу рецепт на «Метилдопу». Це абсолютно безпечний препарат, ми вже роками приписуємо його вагітним.

— Ви жартуєте? — У Ганни похололо серце, а потім наринуло спустошення: провина й водночас гнів на власне зрадливе тіло. — Лікуватися? Ніяких ліків я вживати не хочу. А може, спокійне життя без хвилювань розв’яже цю проблему?

— Це абсолютно безпечний препарат, — повторила лікарка.