Та дівчина полностью

— Господи! — Новембер заплющила очі. Обриси її голови засяяли маревною красою від світла вуличного ліхтаря, під яким проїхала автівка. У напівтемряві вона так скидалася на Ейпріл, що в Ганни все переверталося всередині. На мить їй здалося, що то Ейпріл повернулася вказати на всі її помилки — проте Ейпріл ніколи й не покидала її. Голос у натовпі. Білява голова, що вигулькувала на велелюдній вулиці. Вона завжди була поряд, намагалася зняти полуду з очей.

«Пробач мені, Ейпріл, — подумала вона. — Пробач, що підвела тебе».

— Тоді... хто це? — прошепотіла Новембер. Водій не дивився на них, але все ж міг підслуховувати, навіть попри захисну перегородку. «Вгадайте, хто їхав у моєму автомобілі.. .» — Тоді це міг бути будь-хто... так?

— Хтось із мотивом, — мовила Ганна, згинаючи пальці. Хворобливі відчуття наздогнали її. — І хтось, кому Ейпріл довіряла. Хтось, кого вона дуже добре знала. Саме цей пункт був нерозв’язаним у справі проти Невілла. Ейпріл ненавиділа його. Вона б нізащо не дозволила йому наблизитися до себе без боротьби. А якщо то був друг? Тоді все інакше. Не Г’ю, бо я була з ним надворі. І я цілком переконана, що то не Раян. Він залишився в барі, коли ми пішли. Хоча теоретично він міг оббігти іншим шляхом і дістатися до Нового дворика ще до нас. Але...

Ганна замовкла.

— Тобто це могла бути Емілі, — пробелькотіла Новембер із раптовим осяянням на обличчі. — От чого ти була така мовчазна за вечерею!

Ганна почувалася так, ніби всередині неї прокрутився ніж. Адже ця правда, прозвучавши з інших вуст, стала до болю реальною. Саме такими були її думки. Вона прокручувала факти в голові й аналізувала їх, усвідомлюючи, що алібі Емілі найхиткіше з усіх. Так, вона була в бібліотеці. Однак вона без перешкод, не скориставшись студентським, могла прослизнути через турнікет, піднятися сходами до кімнати Ейпріл, посидіти з нею, поговорити, посміятися, можливо, навіть пожартувати із себе, згадавши ту витівку з іспитами.

А потім, коли Невілл — ідеальний цап-відбувайло — прийшов і пішов, задушити Ейпріл, спуститися водозбіжною трубою та повернутися на своє місце в читальній залі.

«Не вірю», — Ганна щиро хотіла протестувати, хоча... малесенька її частинка таки повірила. Можливо, навіть не одна. Частина, яка знала, що Ейпріл увесь рік спала з хлопцем Емілі. Частина, яка здригнулася, коли Г’ю розповів їй про жорстокий жарт з тим листом про іспит. І передусім та частина, яка пам’ятала ту мить холодного листопада, коли вони йшли галереєю разом з Раяном, і яка почула шипіння Емілі: «Якщо вона спробує втнути зі мною якусь подібну холеру, я її приб’ю».

Отрута в голосі Емілі була справжньою. Вона врізалась у Ганнину пам’ять на понад десять років і навіть зараз змушує здригатися.

— Було й багато інших людей, які могли б, — мовила вона, переконуючи і себе, і Новембер. — Ейпріл знущалася з багатьох. Убивця міг бути навіть з іншого коледжу. Наприклад... — Раптом у голові сяйнула ще одна думка, і Ганна вчепилася за неї з ледь прихованим відчаєм. — Наприклад, той, хто постачав їй «Декстроамфетамін». Якщо, скажімо, про щось там не домовилися.

Усі версії скидалися на правду.

Однак слова Новембер звучали правдивіше.

Тією людиною могла бути Емілі. Вона мала мотив. І, як тепер з’ясувалося, нагоду.

— Ганно, — мовила Новембер із застережними нотками в голосі. — Ганно, будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією.

— Та нічого я не робитиму, — дещо нетерпляче відповіла Ганна. — Я не дурна.

— Я серйозно... якщо це правда... якщо ти комусь скажеш...

— Повторюю, я не дурна. Я зателефоную до поліції завтра, щойно повернуся до Единбурга.

— Добре, — відповіла Новембер і пильно подивилася на Ганну, ніби оцінювала її сили в потенційній бійці. Безсумнівно, Новембер хвилювалася. — А чому ти нічого не сказала Віллові? — запитала вона дещо згодом, і Ганна раптово відчула, як їй стиснуло горло.

— Бо він не слухатиме, — відповіла вона. — Я намагалася, намагалася знову й знову пояснити йому: того вечора щось було не так, я чогось не помічаю, не пам’ятаю, але він не слухає, хоче, щоб я заткнулась і вдавала, що все добре.

Вона заплющила очі. У цьому світі немає гіршого відчуття, аніж страх, який близька людина називає вигадкою.

— Дивись, я його не знаю, — лагідно мовила Новембер, — але... бачу, що ти кохаєш його, тому, певно, він хороший хлопець.

— Так і є, — відповіла Ганна, відчуваючи, ніби щось застрягло глибоко в горлі й болить.

— Він непокоїться за тебе. Він уже втратив кохану людину, ще й у такому молодому віці. Я його розумію: він просто не хоче втратити ще однієї.

— Я усвідомлюю, — прошепотіла Ганна. — Усвідомлюю. Вона піднесла руку до куточка ока й сердито витерла набіглу сльозу. Гнівалася на своє тіло, що воно її зрадило. Їй не хотілося бути типовою вагітною жінкою, що раптово заходиться плачем через якусь дрібницю. Їй хотілося бути сильною, мислити логічно й раціонально — та наразі це не вдавалося.

— Я можу помилятися, — мовила вона, видавлюючи із себе слова якомога рівнішим тоном, а Новембер кивнула, проте схвильований вираз не сходив з її обличчя.