Вона розплющила очі й знову глянула на екран. 2:01. Їй
Вона відкрила вотсап і прочитала його останнє повідомлення. «Як усе минуло? Можеш говорити?»
Раптом на неї наринуло потужне почуття провини. Вона пригадала, що казала в таксі: «Класно, що для тебе смерть Ейпріл така смішна... мені не байдуже, Вілле, і я не можу повірити, що тобі однаково».
Такі слова не лише несправедливі, а й жорстокі та ниці. Адже Ганна завжди знала, що Віллові не байдуже. Вона спостерігала, як він вибудовував стіни навколо себе, чула його крики вночі від жахіть про Ейпріл. Бачила його обличчя, коли про справу розказували в новинах, дивилася, як він гоїв рани, якими вкрилася його душа, як здригався, коли їх ятрила чергова газетна стаття або прохання знову дати коментар.
Їм обом не байдуже. Ганна знала, що Вілл кохав Ейпріл. Можливо, і ненавидів теж, але й вона сама часом її ненавиділа, а визнати такі почуття могла лише зараз, через стільки років.
Вони були дітьми. Просто дітьми.
«Пробач, — почала писати вона, розуміючи, що може розбудити Вілла, але їй не терпілося, — пробач, я повелася з тобою як справжня сука, наговорила жахливих речей. Кохаю тебе. Побачимося завтра? Цілую».
За якусь мить угорі над повідомленнями вигулькнув напис «Пише...». З’явився... а потім зник. Потім знову з’явився... і знову зник.
Що він робить? Друкує найдовше повідомлення у світі? Чи хоче щось сказати, але стирає написане, а потім знову друкує і знову стирає?
Пауза.
Згодом цей напис зник так надовго, що екран її телефона погас, тож довелося знову розблокувати його. А потім нарешті з’явилося повідомлення:
«І ти мені пробач. Кохаю тебе».
І все.
Він передумав надсилати те, що так довго писав і хотів сказати?
Що ж там було? Щось типу: «Ага, ти повелася як справжня сука. Та як у тебе язик повернувся таке мені змолоти?»
Або: «Якби ти не була вагітна моєю дитиною, я задумався б про майбутнє наших стосунків».
Або: «Ганно, що з тобою робиться?»
Чи, може, взагалі щось інше? Абсолютно інше.
«Вибач. Я теж винен. Смерть Невілла збила мене з пантелику».
Їй закортіло відповісти, дізнатися, що він хотів сказати, що приховував від неї.
У голові зароїлися думки.
«Я дещо приховував».
«Я декого зустрів».
«Не знав, як тобі сказати. Хочу почати нове життя».
«Я тебе більше не кохаю».
Ні-ні-ні-ні! Від тривоги вона різко схопилася й сіла: серце шалено гупотіло, а дитина, розбуджена сплеском адреналіну, перевернулася всередині неї.
Ні, такі думки геть ірраціональні. Це параноя від безсоння о другій ночі.
Вона кохає Вілла. Він кохає її.
І нічого він не приховує, а просто, напевно, не міг придумати, як краще сформулювати вибачення.
Тільки тепер Ганна згадала, що забула випити таблетку проти тиску. Вона підвелась і пошкандибала до ванної кімнати, відчуваючи скутість у кісточках і стегнах, яка з початком вагітності тільки посилювалася: зв’язки втрачали пружність для пологів, а суглоби солідарно поскрипували.
Увімкнула у ванній кімнаті лампу й, мружачись від яскравого світла, подивилася на себе в дзеркалі. Обличчя набрякло від втоми, волосся скуйовджене й розпатлане, а під очима синці.
Вона подумала про Вілла, пригадала, як він торкнувся губами її маківки, а потім пішов на роботу. Його слова, вимовлені пошепки: «Будь ласка. Будь ласка».
Вона знала, що він хотів сказати: «Будь ласка, Ганно, не роби цього».
Вона усвідомлювала, що мала б відпустити минуле. Заради Вілла. Заради дитини.
Та коли думала про себе й Ейпріл, то розуміла, що не може. Просто не здатна. Вона
— Пробачте, — прошепотіла вона до дитини в животі й до Віллового привида, що нависав над нею. — Пробачте мені.
Ганна запила пігулку ковтком води й знову подивилася на своє відображення. Жінка, яка втупилася в неї поглядом із дзеркала, була виснажена, та водночас безпощадно рішуча. Це вже не та перелякана дівчинка десять років тому — нажахана, сповнена незрозумілої провини й сорому за скоєне, ніби
Тепер вона розуміла, що нічого поганого не зробила.
І, можливо, Невілл також.
Тепер страх покинув її.
Вона більше не втікатиме від монстрів. Адже повернулася до них обличчям.
Вона жадає правди.
— Бажаєте кави?
Ганна замислено втупилась у вікно, а тому не почула запитання.
— Пані, бажаєте кави?
Вона обернулася й побачила провідницю в уніформі, що тиснулась у вузесенькому проході, тримаючи срібний чайник. Позаду неї стояв візок, який гойдався, адже потяг мчав через переїзд.
— Ой, пробачте, я задумалася. Ні, дякую, мені досить кофеїну на сьогодні.
— Є і безкофеїнова, — запропонувала жінка. — Усе безплатно.
Однак Ганна похитала головою. Вона добре знала смак кави в потягу: слабка розчинна з маленьким пакетиком сухого молока.