Та дівчина полностью

— Ганно? — почула вона голос, що долинав десь здалеку. — Ганно, усе гаразд? Скажи бодай щось.

— Усе добре, — через силу проказала Ганна. Її голос зробився ламким і здушеним, вона заледве говорила. Рука, якою тримала телефон, оніміла й похолола, здавалася жорсткою і пластиковою, як у манекена. — Я... дякую тобі, Г’ю. Мушу йти.

І поклала слухавку.

Вона прикипіла до місця, втупилася поглядом у мінливі пейзажі за вікном і відчула, як морозно-крижаний жах полився її венами.

Хотіла голосити: «Ні-ні-ні-ні!»

Та не могла. Не могла видати ані звуку. Розуміла, чому Г’ю не хотів промовляти того вголос. Розуміла, що він хотів пояснити, та ніяк не міг дібрати слів.

Розуміла, чому він попередив про наслідки.

Тієї ночі, тієї ночі, коли Ейпріл убили, коли він нарешті повернувся до своєї кімнати в клавді — десь о другій — саме тоді він почув звуки через стіну, чиюсь ходу. Це була хода його сусіда.

Г’ю жив наприкінці коридору. Він мав лише одного сусіда.

І тим сусідом... тим сусідом був Вілл.

Потяг прибував до Единбурга. Ганна вже майже переконала себе, що Г’ю помилився. Або, можливо, вона його неправильно зрозуміла.

По-перше, тієї ночі Вілл просто не міг бути в коледжі. Його побачили б. Бічні ворота зачинили о дев’ятій вечора, а головні — об одинадцятій, тож довелося б стукати, щоб черговий впустив його. І так, гаразд, він міг перелізти через стіну, як і сама Ганна багато років тому, але поліція легко викрила б фальшиве алібі, що спиралося б на таку крихку брехню.

А по-друге... По-друге, їй просто не вірилося, що він приховував би це понад десять років. Не тільки від поліції, а й від своєї сім’ї, від людей у коледжі, від неї.

Якби Вілл був у коледжі, а не в Сомерсеті, хтось обов’язково побачив би його за сніданком. Або в потягу, коли він мав би бути вдома.

«А може, хтось таки бачив, — прошепотів голосок у її голові, — або щонайменше чув. Може, Г’ю і був тим кимось».

Ні, неможливо. Неможливо.

Та потім вона подумала про Вілла. Згадала вчорашню розмову телефоном, його голос — невпевнений і сповнений вагань, ніби він сам себе переконував: «Звісно, ти маєш рацію. Алібі є алібі».

Вілл говорив про Маєрса, про висновки поліції: завдяки тій конференції він не належав до підозрюваних. Однак тепер у голові Ганни засіла думка про те, що насправді означало те довге мовчання. Він думав, як розповісти їй щось таке, у чому ніколи не міг зізнатися?

Вона пригадала те нескінченне уривчасте «Пише... Пише...» у вотсапі минулої ночі. Вілл хотів розповісти їй, але не зміг?

Ганна знову й знову перебирала все в голові, як раптом двері розчахнулися, а пасажири посипали на платформу. Думки так поглинули її, що вона пройшла через турнікет і прямувала до пандуса, навіть не почувши, що її хтось кличе.

— Ганно... Ганно!

Останнє слово таки долетіло до її вух, тож вона зупинилася й роззирнулася, щоб зрозуміти, чи то її гукали, чи то кликали когось іншого. Хоча й голос був знайомий. Він скидався на... ні. Неможливо. Він нагадував...

Ганна обернулася. Вони зустрілися лицем до лиця, мало не наштовхнулися одне на одного, тож він притримав її руками.

— Вілле!

— Сюрприз! — вигукнув він, сяючи. — Думав, зустріну тебе. Але хай воно скисне, бо тебе, жінко, не спинити. Ти так посунула, як той крикетист, що наміряється кидати м’яча. Не чула, як я горлав?

— Вибач... — Вона спантеличилася, ніби вони справді зіткнулися. — Я не... я щось задумалась... Я... рада тебе бачити!

«Рада тебе бачити?» їй захотілося вдарити себе. «Рада тебе бачити» — це слова, які кажуть колезі, коли випадково перетинаються з ним у картинній галереї, а не чоловікові при зустрічі.

— Я скучив за тобою, — мовив Вілл, а потім нахилився й поцілував її в губи, поколюючи щетиною. Ганна відчула, як щось поворухнулося всередині неї — не лише дитина, а й щось інше — заплутаний і суперечливий вир почуттів. Вона хотіла відповісти на поцілунок Вілла, потонути в його обіймах. І водночас — відштовхнути його, поки не зрозуміє всього, не складе своїх думок докупи. Як таке взагалі поєднується? Як вона може кохати цього чоловіка і водночас підозрювати, що він брехав їй упродовж десяти років?

Вона повинна довіряти йому. Він — її чоловік.

Вона довіряє йому.

То чому ж не розповідає про еркер і водозбіжну трубу?

Тим часом Вілл розпитував у неї про поїздку, а ще про Емілі, Новембер і доктора Маєрса.

— Бачу, тобі таки треба було заспокоїти душу, але тепер уже все позаду? — запитав він, а її вуста мовили «Так», хоча розум голосив: «Чого ти так сильно хочеш, аби я поклала всьому край? Бо боїшся того, що я можу розвідати?»

— Ти якась тиха, — згодом зауважив він, коли Ганна не відповіла на його чергову репліку. — Усе гаразд?

— Вибач, — мовила вона, приклавши руку до чола. — Т-так, усе добре. Просто неймовірно втомилася. Не знаю чому, але останні кілька днів я почуваюся так, ніби мене переїхала вантажівка.

— Ну ти на якому, майже на двадцять п’ятому тижні? — запитав Вілл і ніжно поцілував її у маківку. — Шість місяців. Майже третій триместр!