Так чи інак, але вона
Потім їй дещо спало на думку. Раян.
Раянова кімната теж межувала з кімнатою Вілла. Імовірно, він бачив чи чув, коли Вілл приїхав. Спогад Раяна про те, як її чоловік повернувся о шістнадцятій тієї неділі з рюкзаком і залізничним квитком, стане неспростовним доказом, що Г’ю помилився.
Ганна глянула на телефон. 7:35. Рано, але не для людини, у якої двоє малих дітей.
Вона відкрила вотсап і написала йому: «Ти спиш? Можеш говорити?
Запала тиша. Хвилини поволі спливали. Ганна пішла до спальні одягтися. Час від часу перевіряла, чи не посиніли дві галочки на екрані — ознака, що Раян прочитав повідомлення. Однак навіть через десять хвилин, коли вона вже повністю вбралася, галочки вперто залишалися сірими.
«У будь-який час, коли тобі зручно», — дописала вона радше для того, аби звук сповіщення привернув його увагу. І цього разу спрацювало. Через кілька секунд галочки посиніли, а вгорі екрана з’явилося слово «Пише...».
«Звісно. Зараз можеш говорити? Ладнаємося до парку».
У Ганни закалатало серце.
«Можу», — відповіла вона й кинула погляд на годинник. 7:51. Вілл
Раян відповів: «Зажди, дві секундочки, я сам наберу».
Ганна вернулася на кухню й стала чекати. Серце мало не вистрибувало з грудей. Пальці оніміли й замерзли. У роті з’явився металічний присмак.
Вона заходила туди-сюди, втупившись в екран.
О 7:56 телефон заграв так різко, що Ганна здригнулась і впустила його. Той гупнувся об кахель зі зловіщим тріском. Лаючись, вона через силу нахилилась і підняла його. На екрані з’явилася довга срібна тріщина, а ще — темна пляма. Однак телефон працював, тож вона відповіла.
— Раяне! — засапано вигукнула Ганна.
— Овва, Ганна Джонс! — здаля доносився звук мультфільмів і голос Белли, що просила дівчаток доїсти пластівці «Вітабікс». — Як ти там, люба?
— Добре. — Ганна хотіла поговорити, відтягти час, відкласти цю розмову, але не могла. Вілл от-от міг повернутися. Треба переходити до діла. А поговорити вони зможуть і пізніше... якщо...
Зайві думки.
Раян має дати їй ту відповідь, яку вона так прагне почути. Просто
— Слухай, Раяне, я... я маю дивне запитання.
— Про особливості сексу в кріслі колісному?
— Що? — Вона мимоволі засміялася, але настільки знервовано й тремтливо, що, здавалося, втратила контроль над собою та своїм тілом.
— Раяне! — крикнула Белла з іншого кінця кімнати. — Тобі, мабуть, дуже смішно, але тебе чують дівчата. Думаю, тобі не буде так весело, коли вони повторять ці слова в садочку.
— Перепрошую, — мовив він, але Ганна розпізнала в його голосі здушений сміх, глузливі провокативні нотки, типові для того самого старого Раяна. — Ти мене не слухай, продовжуй. Що ти там хотіла спитати?
— Про... — Вона ковтнула. Раптом їй стало погано. Раянів дружній жарт чомусь ще більше все ускладнив. Як їй сформулювати запитання? — Про ту ніч. Коли Ейпріл... коли Ейпріл померла.
Раян промовчав, але вона інтуїтивно відчула, що він похитав головою.
— Дехто сказав... розповів мені...
Раптом в її голові так чітко прозвучав голос Ейпріл, ніби та стояла поряд і пронизувала її крижаним поглядом: «Та кажи вже!»
— Дехто сказав мені, що тієї ночі Вілл був у коледжі, — поспіхом випалила вона. — Що він не був у Сомерсеті. Ти часом його не бачив?
— Що? — ошелешено запитав Раян, вочевидь узагалі не сподіваючись почути таке запитання. — А... а яка різниця? Ейпріл була живою, коли Невілл піднявся сходами, а коли спустився — вже мертвою. Більше ніхто не міг цього зробити. Ти ж саме так свідчила!
— Раяне, — Ганна намагалася говорити спокійно, але в її голосі лунав відчай, який він, певно, теж чув. — Слухай, зараз я не маю часу пояснювати всіх тих подробиць, але просто хочу знати: ти бачив Вілла тієї ночі? Ти чув якісь звуки в його кімнаті? Його алібі тримається на тому, що його не було в Оксфорді. Ти можеш це підтвердити?
— Я... — невпевнено відповів Раян, — я... не знаю. Треба подумати. Я не бачив, як він приїхав... Здається, зустрів його вперше, коли він... вийшов з душу. Десь в обід.
— У неділю? — запитала вона й замислилася. Скільки часу потрібно, щоб дістатися із сільського району Сомер-сета до Оксфорда в неділю? До обіду було б важкувато... але цілком можливо. — А до того? Ти щось чув у його кімнаті?
— Поліція стукала в його двері, — розгублено мовив Раян. — Я сказав їм, що він поїхав додому на вихідні.
— А всередину вони не заходили, правильно? Вони не перевіряли, чи кімната порожня?
— Ні, не заходили.
— А ти чув бодай якісь звуки? Після того як пішов спати.