Ганнине серце заціпеніло від холоду, коли вона усвідомила, що єдиний, хто може розповісти їй правду... сам Вілл. Якусь мить вона уявляла, що будить його й запитує, а потім чує його рішучий голос: «Та не смійся з мене. Ти ж знаєш, що я повернувся в неділю по обіді».
У її голові знову прозвучав стривожений голос Новембер: «Будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією».
Однак саме про це Г’ю і попереджав її: розмова з поліцією відкриє скриньку Пандори, яку ніколи не закриєш назад.
Паскудство.
Вона поставила чай на шафку біля ліжка, проте мимоволі трохи сильніше, аніж хотіла: чашка гучно вдарилась об дерево, а чай вихлюпнувся.
Вілл заворушився.
— Котра година?
Його голос сонний і люблячий. Ганна миттєво розслабилася, наче самої його присутності було досить, аби прогнати ті сумніви.
Страхи, що здавалися такими реальними в тиші лише кілька хвилин тому, щезли, ніби в дитинстві, коли вмикаєш світло після нічного кошмару.
— Шоста тридцять, — прошепотіла Ганна, а він застогнав і ніжно поклав руку на те місце, де вночі була її талія.
— Шоста тридцять? Не знущайся. У вихідний? Не можеш заснути?
— Практикуюсь, — засміялася вона. — Готуюся до того часу, як народиться дитина.
Вона не хотіла казати: «Так, не можу спати. Не спиться, бо мене полонила дурна й похмура вигадка, ніби ти — убивця Ейпріл». Тепер, в обіймах Вілла, така думка видавалася абсурдною.
— Добре було б попрактикуватись у чомусь іншому, — пробурмотів він, притулившись теплими м’якими губами до чутливої шкіри її живота. Ганна сповзла під ковдру, а тепло, спокій і ніжний доторк Вілла прогнали демонів... принаймні на певний час.
ЗГОДОМ ВІЛЛ СТАВ ГОТУВАТИ КАВУ, а Ганна позіхала й потягувалася, розминаючи хребет і стегна, що затерпли після вчорашньої тривалої мандрівки потягом.
— Ти що хочеш на сніданок?! — гукнув Вілл із сусідньої кімнати.
— А що ми маємо?
Вона почула, як він відчинив холодильник.
— Та... по суті нічого.
— Я влупила б сандвіч із беконом, — мовила Ганна. — З’їла вчора одного в оксфордському готелі. Такий смачний. Відтоді мрію про ще один.
Вілл зайшов до спальні з кавою в руках.
— Сходжу до крамниці.
— Та не треба, — мовила Ганна, беручи каву. — То просто думки вголос.
— Ти сказала про того сандвіча, — мовив він, упавши на ліжко й поцілувавши її в щоку, — і я теж замріявся про нього. Тепер не заспокоюся.
— Ще дуже рано, — зауважила Ганна, глянувши на телефон, що лежав збоку на шафці. — Зараз тільки... сьома п’ятнадцять. У неділю сейнсберський мінімаркет відкривають аж о восьмій.
— То я трохи побігаю, — мовив Вілл. — А дорогою додому куплю бекону. Витримаєш так довго?
Вона усміхнулася.
— Звісно, витримаю. Тоді побачимося десь за годину.
КОЛИ ВІЛЛ ПІШОВ, ГАННА розгорнула книжку, але не змогла заспокоїтися. Щойно лишилася наодинці, як сумніви знову густішали, наче маревні тіні, що скупчуються навколо вогника свічки, а потім, коли він гасне, поглинають усе. Читання не допомагало, бо в голові вирувало надто багато думок, тож врешті Ганна здалася і підвелася з ліжка.
Відкрила шафу, щоб взяти одяг, і побачила себе в дзеркалі на повен зріст. Без окулярів бачила розмито й туманно, та все ж відображення змусило її на мить завмерти й подивитися в профіль на дивну форму свого живота і розтягнуту шкіру — червонуваті смуги, які розповзалися від стегон. У кімнаті було прохолодно, навіть попри опалення. Ганна відчула, як дитя всередині неї затремтіло. Звісно, воно не могло мерзнути, але вона здригнулася від співчуття, а потім одягла футболку й спортові штани.
На кухні Ганна приготувала собі ще одну каву, цього разу безкофеїнову, сіла біля вікна й, жуючи ніготь великого пальця, задивилася на вулицю. Ще не розвиднілося повністю. Вона уявила, як Вілл біжить дорогою вздовж парку, тротуар мокрий і слизький від дощу, а світловідбивальні смути на його спортовій куртці світяться від фар автівок, що проїжджають повз.
Їй заболіло серце, коли подумала, що Вілл біжить крізь ранкову темряву, щоб дістати бекон, якого закортіло
Та все ж у тиші квартири вона не могла прогнати з голови слова Г’ю.
Зараз Ганна почувалася навіть гірше, ніж у безсонні ночі через Невілла: усвідомлювала, що в будь-якому разі вона — жахлива людина. Якщо Вілл приховував щось від неї всі ці роки, то вона одружена з брехуном і, можливо, убивцею. А коли не винен, то яка з неї дружина? Така, котра лише через якісь звуки вночі готова повірити, що її коханий чоловік — убивця?