Та дівчина полностью

Ганні здавалося, що її серце от-от вибухне. Однією рукою вона притримувала свій живіт, ніби захищаючи ще ненароджену дитину. Останні кілька метрів Стокбриджського завулка промчала ще швидше... а потім вибігла на головну дорогу й звернула вбік, відчуваючи, як міський тротуарний асфальт вгризається їй у стопи. Вона шпарко роззирнулася. Повз неї промчала автівка. Потім ще одна. Водії їхали надто швидко, тож не могли спинитися й навіть не дивилися на вагітну жінку, що босоніж гасала вулицею та дико оглядалася навсібіч. Можливо, варто погукати когось? Або побігти до кав’ярні? Найближча зачинена, тож вона перевела тремтливий подих і побігла далі, до парку.

— Ганно! — заревів Вілл з такою люттю, якої вона ніколи раніше не чула від нього. Він уже вибіг із-за рогу на головну дорогу й наздоганяв її. — Ганно, що ти робиш?

Вона змусила ноги бігти ще швидше — навіть не озираючись, перетнула дорогу, згодом ще одну, а потім...

Вереск шин і чиясь лайка.

— Господи боже! Вмерти захотіла?

То був таксист, що висунувся з вікна автівки. Його обличчя розчервонілося від гніву.

— Ще троха, і погубила б себе разом з дітваком!

Ганна на мить завмерла й, безпорадно задихаючись, сперлася руками на автівку. Вілл, звісно, нічого не зробить перед таксистом. Однак він от-от поїде й лишить її. Вона звела очі й відчула, як її накрила величезна хвиля полегшення.

Індикатор на даху таксі горів жовтим. Машина вільна. Більше Ганна не зволікала.

Вона кинулася до дверцят і рвучко відчинила їх саме тієї миті, коли Вілл підбіг до перехрестя.

— Їдьте! — одразу ж кинула таксисту. — То мій чоловік, він... ми щойно посварилися.

Посварилися. Це слово вирвалося як зойк, а все ж воно таке жалюгідно применшене. «Посварилися» й близько не описує правди. «Я щойно дізналася, що мій чоловік убивця».

А все ж Ганна не могла вимовити цих слів. Вона не годна видавити їх із себе, визнати реальність, що крилася в них.

Вілл — убивця. Вілл убив Ейпріл.

Можливо, якщо вона повторюватиме ці слова подумки, то колись зможе в них повірити.

— Зрозуміло, пташечко, — співчутливо мовив водій. — Яй, се діло нелегке. Куди тобі? До мамуні? Хоча чую за говіркою, що нетутешня.

Ганна зі слізьми в очах подумала про свою маму в далекому Додсворті, за сотні кілометрів звідси. Якби ж то вона могла опинитися там, упасти в мамині обійми, виплакатися.

Однак ні. Потягом туди їхати добрих вісім годин, а в неділю ще довше. Вона не мала ні пальта, ні взуття. Навіть грошей, хіба що гугл-гаманець у телефоні. Навряд чи можна взяти таксі до Південної Англії. Куди ж їй податися?

Раптом їй дещо спало на думку. Г’ю.

Г’ю прихистить її та позичить грошей. Вона зможе купити собі куртку й тепле взуття, а ще обдумати, що робити далі.

— Знаєте, де вулиця Ґрейт Кінґ? — запитала вона у водія, і той кивнув.

— Аякже.

— Дякую, — мовила вона й відкинулася на сидінні, відчуваючи, як серцебиття заспокоюється, а занімілі ноги відігріваються. — Дякую, відвезіть мене туди.

Коли таксі під’їжджало до квартири Г’ю, Ганна дістала телефон, щоб заплатити, але жахнулася — темна пляма збільшилася. Тепер вона вкрила майже весь екран, залишивши тільки маленький трикутник у верхньому лівому кутку.

Проте, подумки схрестивши пальці, Ганна таки приклала його до термінала й полегшено зітхнула, коли той слухняно запищав.

— Най щастить, пташечко, — ніжно мовив таксист. — Як тре буде куди їхати, телефонуй, гараздочки? — Він просунув візитівку крізь отвір у захисній перегородці, і Ганна взяла її, намагаючись усміхнутися. Тепер, коли сплеск адреналіну вщух, усе її тіло пройняли нестерпні тремтіння й холод. — І не вертай до нього надто швидко. Наварив доброї каші, то най сам і поїсть.

Ганна кивнула.

— Дякую, — мовила вона, а потім глибоко вдихнула й вискочила з автівки.

Стоячи перед солідною мідною табличкою із дзвінком до квартири Г’ю, Ганна подумала, що варто було б зателефонувати йому заздалегідь. Якщо він не вдома, вона опиниться в скрутному становищі. Але зараз... Вона глянула на телефон й одразу ж зрозуміла, що дарма: годинника більше не видно. Щонайменше ще, певно, не дев’ята. Навряд чи Г’ю, самотній бездітний чоловік, прокинувся б так рано в неділю й кудись пішов. Вона знала, що іноді він працював у клініці в суботу: його заможні клієнти не хочуть приходити на консультації лише в будні дні. Але й не в неділю. Неділя — його вихідний.

Вона натиснула мідну кнопку поруч із вигравіюваним «Г. Бленд» і стала чекати.

Здавалося, час тягнеться нескінченно. Її ноги вже захолонули й заніміли на чорно-білому кахлі, та врешті динамік домофона затріщав, і звідти пролунав чіткий англійський акцент Г’ю:

— Так?

— Г’ю? — Ганна зацокотіла зубами. — Ц-це я, Ганна. М-можна зайти?

— Ганно? — здивовано озвався Г’ю. — Так, звісно. Але що...

— Я р-розкажу тобі нагорі, — через силу видавила Ганна. Опинитися надворі після короткої поїздки в теплому таксі виявилося навіть гірше, ніж вибігти з дому. Вітер шаленів, здіймаючи вихори опалого листя на дорозі та змушуючи Ганну здригатися від холоду.

— Ой, так, звісно. Звичайно ж. Заходь. П’ятий поверх, пам’ятаєш?