Та дівчина полностью

— Та не знаю! — вигукнув Раян. Звична глузлива інтонація випарувалася з його голосу, тепер він говорив украй спантеличено: — Ганно, до чого ти хилиш?

Вона заплющила очі. Відчула, як на неї ринула млосна хвиля нудоти, тому мусила вхопитися за підвіконня.

— Я зателефоную пізніше, — мовила вона. — В-вибач, Раяне. Треба йти.

Вона поклала слухавку. Обернулася. У дверях стояв Вілл.

— Вілле.

Свій голос вона почула ніби здалеку — чужий, здушений і грубий.

— І давно... давно ти тут стоїш?

— Досить довго.

На його обличчі не було жодної емоції. В одній руці він тримав куртку, а в другій — бекон. Ганна мимоволі глянула на годинник. 7:59.

— Ти... ти не мав би так рано прийти, — пробубніла вона.

— Еджеш побачив, що я чекав надворі. Відчинив раніше. Господи. Їй защеміло серце. Що він устиг почути?

— Що тут, горіло б воно, відбувається? — стримано запитав він. Ганна навіть і не уявляла, що його голос може бути таким холодним. Віллів. Біллів голос, голос її чоловіка. Чоловіка, якого вона кохає всіма фібрами свого єства.

«Навіть тими фібрами, які зателефонували Раянові, щоби перевірити його алібі?» — прошепотів голосок у її голові, однак Ганна відкинула це звинувачення. Її душило здавлене ридання.

— Ти думаєш, що я вбив Ейпріл? — запитав він загрозливо спокійним тоном.

Ганна похитала головою. На очі набігли сльози.

— Ні. Ні!

— А я ось щойно почув дещо інше, — мовив він, а тоді дуже обережно поклав бекон на стійку й ступив крок до неї. Ганна затремтіла.

— Ні, Вілле, ні. Я ніколи так не думала.

— Якщо це так, то якого лихого ти не спитала мене?! — закричав Вілл, а на його лобі запульсувала вена.

Ганні до горла підступила нудота.

— Вілле, будь ласка... — мовила вона. Ці її слова прозвучали як протяжне злякане скавуління. Вона побачила, як у його очах спалахнуло щось геть незрозуміле. Гнів? Презирство? Ненависть?

— Спитай мене, — прошипів Вілл, підступаючи дедалі ближче. Ганні завжди подобалися його зріст і сухорлявий м’язистий стан, те відчуття безпеки, коли він був поруч. Тепер вона подивилася на нього по-іншому. Зрозуміла, що він може схопити її однією рукою за горло й притиснути до стіни. — Спитай мене! — закричав він, бризнувши слиною їй в обличчя. Ганна мимоволі відсахнулася. — Спитай, чи я вбив Ейпріл!

Її серце шалено гупотіло. Усе перед очима дробилося на пікселі, як під час перебоїв у телевізорі. Вона розуміла, що дихає надто швидко, та нічого не могла вдіяти. «Подумай про дитину».

І вмить усередині залягла тиша. Ніби вона вирвалася з буревійного виру, а все довкруж на якусь мить завмерло. Її огорнув оманливий спокій.

Перед очима розвиднілося. Серцебиття сповільнилося.

— То це ти вбив Ейпріл? — запитала вона, вимовляючи кожен склад чітко й виважено.

— А ти як думаєш? — озвався Вілл. А потім... засміявся.

Ганна заціпеніла й похолола: здавалося, уся кров покинула її тіло. Вона вп’ялась у нього очима й не могла повірити в почуте. Була ж певна, цілком певна, що почує заперечення. Нажахана й ніби загіпнозована, вона прикипіла до місця й не зводила з Вілла погляду. Однак за мить телефон різко задзвонив, змусивши її конвульсійно здригнутися.

— Хто це, поліція? — запитав Вілл. Його голос був крижаний, підбурливий і жорстокий. Слова Новембер знову промайнули в Ганниній голові: «Будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією».

Боже, яка ж вона дурепа.

— Ганно? — запитав Вілл і ступив крок до неї. Вона відступила назад. Телефон не вмовкав. Він лежав на стійці, до нього можна було дотягнутися. — Ти не хочеш відповісти?

Серце Ганни стукотіло так швидко й сильно, що вона відчувала пульсацію в зап’ястках і шиї. Дитина всередині звивалася.

Вілл стояв між нею та дверима. Вона була такою, такою дурепою...

Не відриваючи від нього погляду, Ганна ступила крок до вікна, намацала телефон і схопила його. Вілл ступив крок уперед. Вона відступила на ще один крок назад. Він знову ступив крок уперед.

Ганна прекрасно розуміла, що задкує в куток, але якщо змусить його ступити ще раз уперед...

Вона ступила ще один крок назад.

Він знову ступив уперед.

Ганна побігла.

Вілл лайнувся, але завдяки цьому останньому крокові між ним і дверима опинився кухонний стіл, і Ганна тепер мала вільний прохід.

Вона вибігла з кухні, помчала босоніж через коридор і вниз сходами, чуючи глухий гуркіт — Вілл кинувся їй навздогін і перечепився через один зі стільців.

На вулиці бруківка до огиди холодна й мокра від нічного дощу. Ганна посковзнулася, але втрималася на ногах і побігла до відкритого кінця завулка. Стукіт на сходах підказував, що Вілл уже спускається.