— Вибач, — тихо мовив він, — я не хотів відсторонюватися від тебе. Мені просто треба було все це перетравити. Ганна притулилася до його грудей, відчуваючи, як напружилися м’язи його рук від обіймів. Є щось неймовірно заспокійливе в сильному, кремезному Віллі, хай навіть це почуття дещо химерне.
Ганна вже давно не сприймала Джона Невілла як фізичну загрозу, навіть до маминого дзвінка. Зазвичай їй було байдуже, що Вілл вищий, ширший і сильніший за неї, однак саме тієї миті все було навпаки — його присутність заспокоювала більше, аніж будь-які втішні слова.
Вона згорнулася калачиком і притулилася чолом до його грудей, відчувала ііого дихання на своїй маківці, його тепло, що зігрівало замерзлі пальці. Ніби прочитавши її думки, Вілл мовив:
— Боже, в тебе руки як лід! Ану давай їх сюди.
Він узяв Ганнині руки й без вагань поклав їх собі під сорочку. Холодні пальці торкнулися його теплої шкіри. Він здригнувся, та потім, коли той мороз почав поволі танути, розпружився.
— А чого ти завжди такий гарячий? — запитала вона з тремтячим сміхом, а він поклав підборіддя їй на маківку й однією рукою почав гладити по волоссю.
— Навіть не знаю. Може, через довгі роки паскудного центрального опалення в Карне. Люба, мені дуже шкода, що все це сталося саме зараз. Я уявляю, як тобі важко.
Вона кивнула, притуляючись чолом до його ключиці й вдивляючись у теплу темряву між їхніми тілами.
Він знав. Мабуть, він єдиний справді розумів, який складний вир почуттів сколихнула смерть Невілла в її душі.
Здавалося, така новина мала би бути радісною. Джон Не-вілл пішов. Назавжди. Якщо говорити про майбутнє, це точно на краще. Але зараз ця подія викличе сплеск уваги — і розіб’є на друзки ілюзію нормального існування, яку вони досі так старанно підтримували. І це саме тоді, коли вони з Віллом повинні зосередитися на новому житті, яке приведуть у світ, а не думати про те, яке відібрали в них на очах. Дні й місяці після смерті Ейпріл чітко закарбувались у її пам’яті. А той пекучий і невблаганний прожектор нав’язливих ЗМІ тільки посилював усвідомлення, що сталося жахливе. Тоді Ганна хотіла одного: сховатися від усього світу, сісти та погойдуватися всім тілом туди й назад, аж доки зможе примиритися з побаченим. Однак хай куди б вона бігла, хай що робила б, той прожектор і далі вишукував її. «Міс Джонс, хвилинку, будь ласка! Ганно, можна взяти у вас інтерв’ю? Лише п’ять хвилинок, обіцяю».
Десять довгих років, від самого судового процесу, вона ховалася від того прожектора. Десять років першою її думкою щоранку й останньою щовечора була смерть Ейпріл. І вона знала, що Вілл переживає те саме: увесь час, відколи вони разом, тінь пам’яті про Ейпріл нависала над ними. Та впродовж цих останніх кількох місяців — з дитиною й іншими клопотами — вона дозволяла собі... не забувати, ні, бо ніколи не змогла б цього зробити, а хоча б відчувати, що смерть Ейпріл — більше не визначальна частина її життя. І Ганна була цілком певна, що Вілл почувався так само, хоч вони й рідко говорили про це.
Тепер, зі смертю Невілла й неминучим ажіотажем у ЗМІ, їм ще раз доведеться змінити свої номери й відсіювати повідомлення. Ганна знову несвідомо двічі зиркатиме на клієнтів, які заходитимуть до книгарні. У бухгалтерській фірмі «Картер і Прайс», де Вілл працює молодшим компаньйоном, новій секретарці розкажуть, що сталося, і попросять ставити клієнтам ще кілька запитань, перш ніж переадресовувати виклики й призначати зустрічі з Віллом.
Йому теж було важко. Певною мірою навіть важче, хоч він ніколи цього не казав. Та Вілл невипадково поїхав за нею сюди, до Шотландії, країни з власною правовою системою, власними газетами — щонайвіддаленішого місця від Оксфорда, але в межах Сполученого Королівства. Ганна пам’ятає, як він вісім років тому одного похмурого вересневого дня зайшов до книгарні. Вона саме допомагала покупцеві вибрати подарунок на день народження й обговорювала з ним переваги нових книжок Майкла Пейліна проти останніх робіт Вілла Брайсона. Якийсь чи то шум, чи то рух позаду спонукав її обернутись, а там був він. На мить їй відібрало мову. Вона просто прикипіла до місця, покупець і далі радісно торохтів про Ріка Штайна, а її серце гупало-калатало-стугоніло від якоїсь нестримної втіхи.
Через три місяці вони стали жити разом. Ще через два роки одружилися.
Украй дивно: Вілл — найбільше щастя для Ганни, та все ж їх обох пов’язують найгірші події в її житті. Із цього не мало б вийти нічого доброго. Однак їм усе вдалося. Вона завжди знала, що не впоралась би без нього.
Ганна підвела голову, глянула йому у вічі й провела пальцями по щоці, намагаючись прочитати його почуття, що крилися за турботою про неї.
— Усе добре?
— Так, — машинально кинув він, а тоді додав: — Ну не зовсім.