Та дівчина полностью

Ганна бачила його внутрішню боротьбу. Саме це й було яблуком розбрату в їхніх стосунках: Вілл подеколи закривався від неї, вдавав, що все гаразд, хоча полум’я мук поривалося поглинути його повністю. Що гірше йшли його справи, що більше стресу він переживав на роботі, що сильніше його турбувало питання грошей, то менше він говорив. «Поговори зі мною!» — саме ці слова вона повторює Віллові вже майже десять років, а він і досі не може зважитися показати свою вразливість і відкрити душу, адже все дитинство не мав права проявити найменшу слабкість.

— Усе добре, — зрештою сказав він. — Або буде добре, коли знайду час обміркувати новини. Але я не мав справи з усім цим, як ти. Я не бачив... — Він на мить затнувся, однак доказав: — Я не зносив того, що пережила ти.

Ганна кивнула — це правда. Так, Вілл теж витримав усе це, і так, Ейпріл була для нього такою самою важливою, а може, навіть і важливішою. Та він не стикався з тим, що побачила Ганна того вечора. І йому не доводилось упродовж наступних тижнів, місяців, ба навіть років знову й знову проговорювати все, що сталося. Спочатку з поліціянтами. Потім з адвокатами. Зрештою свідчити в суді. Та після виголошення вироку нічого не змінилося. Річ у тім, що ніхто не дозволяв їй забути, що обвинувачення проти Джона Невілла ґрунтувалися винятково на її свідченнях.

Вілл знову заговорив: його голос звучав м’якше й нижче, ніж зазвичай, бо Ганна поклала голову йому на груди.

— А може... може, все це певною мірою на краще?

Ганна відповіла не одразу. «Чому саме зараз?» — це запитання не давало їй спокою. Чому зараз, коли вони мали би бути такими щасливими, такими захопленими одне одним і дитиною, своїм спільним творінням. Їй мало бути байдуже до випусків новин і обговорень давно минулого, а надто ж тепер.

Ганна подумала про їхнє минуле: роки, сповнені нескінченним парадом газетних статей, апеляцій і прохань про коментарі. Вона розуміла, що Вілл має рацію. Так, розуміла... але чому ж не вірила ?

— У BBC пишуть, що він готувався до нової апеляції, — сказала вона. Апеляція. Це слово лякало її і до нудоти стискало горло. — Не думаю, що я витримала б. Я просто не хочу нової хвилі уваги, але ти маєш слушність. Переживемо ще це, а там...

Вона замовкла, ніби боялася закінчити думку. Та Вілл допоміг їй і завершив речення — сильним, як і його обійми, голосом:

— Переживемо ще це, і тоді справді все буде позаду.

Тоді, вперше за весь час, Ганна дозволила собі повірити, що так і буде.

— Скидай, скидай! — проспівала Ейпріл й обвела всіх багатозначним поглядом, заохочуючи скандувати разом з нею.

Ідея зіграти в покер на роздягання належала їй, і спочатку Ганна почувалася доволі впевнено. Вона й справді непогано грала в покер, до того ж мала на собі кілька шарів одягу та прикраси. Але чи то їй не щастило, чи то випите шампанське давалося взнаки — у будь-якому разі вона вже програла кілька партій і тепер мала зняти або джинси, або верх. Ганна спробувала пригадати, чи поголила ноги під час ранкового душу, але так і не змогла. Отже, верх. Ця думка викликала дивне відчуття — щось середнє між нудотним хвилюванням і захопливим тремтінням. Невже вона це зробить? Роздягнеться до бюстгальтера перед п’ятьма людьми, яких знає лише один день?

— Скидай! — тепер долучився і Раян, за ним Емілі.

Ганна обвела поглядом п’яні усміхнені обличчя навколо. Лише Г’ю, очевидно, почувався незручно, як і вона. Він уже спробував вийти з гри, виправдовуючись пізньою годиною та своєю втомою. Однак Ейпріл і слухати не хотіла. «Стули писок, Г’ю. Усім так чхати, що аж соромно. Ти граєш і крапка!» — випалила вона. Г’ю, на подив Ганни, сів назад, хоча кожен його м’яз випромінював напругу й роздратування.

Він жалюгідно зіщулився між Віллом і Раяном, сором’язливо обхопивши руками голі костисті ребра. Г’ю був у джинсах, а не в трусах тільки тому, що Ейпріл милостиво дозволила йому рахувати кожну шкарпетку за окрему одежину. Ганна вкотре прокляла себе за те, що взула босоніжки.

— Чуєш... — мовив Вілл, нахилившись уперед. Його чорне волосся впало йому на очі, і щось глибоко всередині Ганни аж скрутилося від жаги. Його груди були оголені, а торс — витончений, на відміну від торса Г’ю: здавалося, що ці двоє належать до різних біологічних видів. Ганна спохопилася, що витріщається на Вілла, тож через силу підвела очі й поглянула на його обличчя. Він усміхався, але не глузливо. — Чуєш, ти ж не дозволяй їм тиснути на себе.

— От паскудство, — видала Ганна.

Тепер вона теж сміялася: трохи із себе, а трохи через здивування: невже вона справді наважиться на таке? А таки наважиться і зробить. У глибині душі вона це знала. Адже втекти звідси можна було тільки до своєї кімнати, що межує із цією. Тоді Ганна все одно чула б через стіну їхній глузливий сміх і музику з айпода Ейпріл. Та й не могла вона на початку свого трирічного життя в Пеламі зарекомендувати себе невдахою, що не вміє веселитися.