Та дівчина полностью

— Мабуть, за красиві очі. — Ейпріл усміхнулася, і на її блискучих щічках з’явилися дві глибокі милі ямочки. — Або ж завдяки грошам свого татуся.

Запанувала довга мовчанка: ніхто не знав, як реагувати на почуте. Зрештою Раян гучно пирхнув зо сміху, наче Ейпріл смішно пожартувала.

— Що ж, пощастило тобі, хоч так, хоч так, — сказала Емілі, спровадила останню виделку пасти до рота, підвелась і стала обтріпуватись. — Маю запитання. Що, в біса, мені треба зробити, щоб тут чогось випити?

— Можемо піти до тієї кімнати відпочинку, — запропонував Раян і також підвівся. Ганна зауважила, що він значно вищий, аніж вона собі уявляла. — Як там вона називається — СКА?

— СКВ, — відповіла Ейпріл. Її губи скривились у посмішці, яка, як зрозуміла Ганна, типова для неї — зваблива і дещо злісна водночас. — Студентська кімната відпочинку, якщо ти раптом не читав довідника. А таки не читав. До речі, біля великої зали є бар. Та нахіба воно нам треба? Ми ж не якісь простаки. Нащо нам впав той бар, коли маємо шикарнючі апартаменти й холодильник, напханий шампанським?

Вона відсунула досі повну тарілку тортеліні, обвела поглядом усю компанію, а тоді витягла з кишені ключ від кімнати, почепила його на палець і звела тонку темну брову:

— Ні, ну а що?

Минуле стояло між ними стіною. Вілл мовчки готував вечерю, нарізаючи баклажани й чоризо, а балаканина диктора на Четвертому радіо робила атмосферу ще гнітючішою. Ганна не змогла дібрати бодай якихось слів, тож пішла до вітальні, дістала лептоп і відкрила електронну пошту.

Запанікувавши після маминого дзвінка, Ганна видалила додаток Gmail з телефона. Не хотіла, щоб різкі звуки сповіщень жахали її дорогою додому. Зараз вона так само побоювалася того, що чекає на неї в поштовій скриньці, але відкладати це на завтра — ще гірше. Перед сном, не маючи нічого, що відвернуло б увагу, вона лежатиме й думатиме, що ж там причаїлося в її скриньці, а потім однаково не витримає і знову встановить той додаток. І хай що вона там побачить — викриття чергової таємниці, дражливу зачіпку чи нову спробу маніпулювати нею задля відповіді — через те будь-що в неї підскочить адреналін, а серце шалено закалатає. І вона не спатиме всю ніч, борючись із нудотою від огидної тривоги, невпинно оновлюватиме пошту й у полоні хворобливого жаху гуглитиме ім’я Ейпріл.

Ганна знала це напевне, бо вже переживала подібне. Шквал повідомлень у перші кілька років після смерті Ейпріл — кожен, кожнісінький день. Невпинний ошелешливий потік благань, канючення, набридливих повідомлень: ця масова одержимість через смерть Ейпріл шокувала й зачіпала її за живе.

Після завершення судової справи лавина повідомлень трохи вщухла. Спочатку вони надходили щотижня, а поодинокими стали, коли їм з Віллом вдалося зануритися в побут, перемкнувшись на заспокійливо нудні дрібниці — бухгалтерські курси, купівлю будинку, грошові клопоти й усі інші буденні турботи повсякденного життя.

Тепер їй пишуть украй рідко й майже не телефонують, тим паче, коли вони з Віллом позбулися стаціонарного телефона, а Ганна змінила номер мобільного. Та все ж інколи ті повідомлення таки вигулькують — щоразу, коли ім’я Джона Невілла з’являється в пресі; щоразу, коли його юридична команда подає нову апеляцію або коли хтось публікує книжку про цю справу або запускає новий подкаст. Минуло чимало часу, перш ніж Ганна усвідомила, що ігнорування проблеми — не найкращий варіант.

Ні, краще зробити все зараз, покінчити з усім цим і заспокоїтися перед сном.

На її подив і полегшення, на пошті висіло лише три непрочитані листи. Один від мами, надісланий ще вдень, з темою «Зателефонуй мені». Мама написала це повідомлення перед дзвінком, тож Ганна видалила його.

Другий був з бібліотеки — нагадування про пропущений реченець повернення книжки. Ганна позначила його як не-прочитаний.

Третій, з темою «Запитання», був надісланий з незнайомої адреси.

Серце закалатало ще до того, як вона відкрила лист, і найперший рядок підтвердив її побоювання:

Шановна пані Ганно, ми з Вами незнайомі, тож дозвольте представитися. Мене звати Ґерайнт Вілльямс, я репортер із Daily.

Досить. Більше вона не читала.

Зняла окуляри, щоб текст розмився перед очима, а потім натиснула «Перемістити до запитів» і завмерла, спостерігаючи, як той лист зник.

Ганна сиділа, тримаючи в одній руці окуляри, а в другій — телефон, і дивилася на порожній екран. Пальці раптом стали холодними як лід. Вона сховала їх у рукави джемпера. Відчувала свій пульс: спершу він бився до огиди швидко, а тоді почав поступово слабшати. Якось відсторонено Ганна задумалася, чи вплине цей стрес на дитину. «Вони дуже сильні, — раптом пролунав мамин голос у її голові, заспокійливий і надійний. — Заради бога, жінки народжують навіть під бомбами».

— Усе гаразд? — пролунав голос позаду.

Ганна підскочила, хоча й встигла усвідомити, що це підійшов Вілл. Він протиснувся в крісло поруч із нею, обійняв її, а вона зсунулася до нього на коліна.