— Ейпріл! — вигукнув хлопець, раптово зашпортавшись на рівному місці: таця вилетіла з його рук, і паста посипалася на підлогу.

На мить запанувала дзвінка тиша, усі повернули голови, а потім якийсь хлопець, що сидів за столом, вигукнув:

— Ну все, вистава закінчилася, досить! Робіть щось своє. Г’ю, хоч і був пригнічений, засміявся, а тоді присоромлено й легенько вклонився. Розчервонівшись, він підійняв бляшанку з колою й заходився збирати розкидані тор-теліні.

— Даруйте. Я такий бовдур. — Голос хлопця був приглушений, але з нотками, за які однокласники Ганни обізвали б його «типовим чваньком». — Так незручно. Хвалити бога, що вони хоч упали туди, куди треба. Ну майже.

Він ковзнув на місце біля Вілла, поклав на стіл розбиту тарілку з пастою та взяв виделку. Його щоки досі палали.

— Ти що, ідіот? Не їж цього, — сказала Ейпріл з ноткою презирства. Вона підвелась і махнула рукою вбік прилавка. — Допоможіть нам, будь ласка! Нам потрібна ще одна порція тортеліні.

Усі мовчки спостерігали, як до них підійшов працівник з новою тарілкою та ганчіркою, щоб витерти розлитий соус.

— Так незручно, — повторив Г’ю, але цього разу до працівника, який лише кивнув і пішов собі. Хлопець був настільки пригнічений, що Ганні стало його щиро шкода.

— А ви всі між собою знайомі? — запитала вона в Ейпріл і Вілла — радше щоб змінити тему, а не тому, що сумнівалася в цьому.

Ейпріл з усмішкою кивнула, а Вілл відповів:

— Ми з Г’ю знайомі давно. Ходили разом до підготовчої школи, а ніщо так не зближує, як паскудна підготовча школа. Правда ж, Г’ю?

— Правда, — відповів той. Рум’янець поступово зникав з його щік, і він схилив голову над тарілкою, уникаючи поглядів. — Г'ю Бленд, — сказав він до Ганни, — медицина.

— Ми з Г’ю дуже добрі друзі, — майже промуркотіла Ейпріл. Тоді простягнула руку й ущипнула Г’ю за щоку. Багрянець знову залив його щоки, але цього разу дійшов аж до вух. Запала напружена тиша.

— А як щодо тебе? — запитала Ейпріл, розбиваючи застиглу в повітрі ніяковість. Вона зверталася до хлопця, що сидів поруч із Ганною, — того самого, який гукнув, що вистава закінчилася. Він був кремезний, широкоплечий, із середземноморською зовнішністю, вбраний у футболку «Шеффілд Венздей».

— Це Раян Ковтс, — мовив Вілл, — учить економіку, як і я.

— Чиста правда, — відказав Раян, усміхнувшись. Його акцент був начисто шеффілдським і після стількох гламурних південних голосів звучав дещо агресивно, по-північному. Ганна відчула несподівану для себе спорідненість з ним, хоча Додсворт розташований максимально далеко на півдні. Але тут був хоч хтось такий, як вона: не з дорогих приватних шкіл, які Вілл та Ейпріл, здавалося, сприймали як належне.

— Ми всі живемо на одному поверсі в клавді, — додав Вілл.

Ганна знала з проспекту, що клавд — це велике сучасне крило за Новим двориком, куди здебільшого заселяли першокурсників. То була квадратна бетонна будівля в стилі бруталізму, кімнати в ній були з окремими ванними, а опалення справді працювало. Проте Ганна була потай вдячна, що їм з Ейпріл виділили колоритну старовинну кімнату. Зрештою, хіба не заради цього вона вступила до Оксфорду? Вона хотіла йти слідами чотирьохсотрічної історії вчених, а не килимовою плиткою останніх десятиліть.

— Я почув через стіну, як він грав The Stone Roses. — Раян вказав виделкою на Вілла. — Підійшов представитися, і з’ясувалося, що ми на одному курсі. І він познайомив мене з оцим-от хлопом. — Раян вказав поглядом на Г’ю.

— Ми з Віллом ходили разом до школи, — мовив Г’ю і знову розчервонівся. — Ой, теж мені новина, Вілл вже казав це... Вибачте. Я такий баран.

— Ви його не слухайте. — Вілл по-дружньому штурхнув друга в бік. — Г’ю був найголоватішим хлопаком у нашому й усіх паралельних класах.

Раян заговорив з повним ротом тортеліні й кумедним виразом:

— Ну то є файний збіг. А я в себе був найголоватішим хлопом. Схоже, ми маємо дещо спільне.

— Та всі ми були найголоватішими, — вперше озвалася дівчина, що сиділа біля Раяна. Її голос був низьким, доволі таки різким і роздратованим. — Хіба не в тому й річ? Хіба не тому ми саме тут?

— А ти хто така? — запитав Раян, ковзаючи по ній очима. Вона мала довге темне волосся, серйозне «кінське» обличчя, чорні прямокутні окуляри й дивилася Раянові прямо у вічі з такою впевненістю, якої Ганні, мабуть, забракло б, якби її так відверто оцінювали поглядом.

— Емілі Ліппман, — мовила дівчина й піднесла до рота повну виделку з пастою, поволі прожувала її і продовжила: — Математика. Для тебе я Емілі Ліппман.

— Ти мені до вподоби, Емілі Ліппман. — Раян вишкірив зуби, а Емілі підвела брову.

— І що ти бажаєш від мене почути?

— Це вже як ти хочеш, — кинув Раян, — можеш і змовчати.

Він і далі шкірився. Емілі закотила очі.

— Так чи інак, — ліниво озвалась Ейпріл, — це неправда.

— Що неправда? — поцікавився Г’ю.

— Ну те, що всі ми були найрозумнішими. Я от не була.

— Тоді як ти сюди потрапила? — відрубала Емілі. Ці слова могли би прозвучати грубо, та з вуст Емілі сприймалися інакше. Просто як надто пряме запитання.

Перейти на страницу:
Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже