Ганні було важко зрозуміти Вілла в такі миті: він відкритий, коли радіє, однак біль або страх змушують ховати емоції глибоко всередині; ніби він не хоче, аби хтось бачив його почуття. Вона припускала, що це спадщина від батька-військового та школи-інтернату, де за будь-який прояв емоцій нарікали тюхтієм і плаксієм. Лише та частка секунди, коли Вілл ще не ввімкнув свого захисту, дозволила Ганні запевнитися, що він таки почув її слова. Тепер вона не могла збагнути, що криється за його мовчанням, за ввічливою байдужою маскою на обличчі.
— Вілле... — зрештою мовила вона. — Скажи хоч щось.
Він обернувся й подивився на неї з виразом, ніби блукав думками десь дуже далеко.
— Гаразд. — Голос Вілла шокував Ганну: в ньому прозвучала нечувана досі жорстокість. — Хотів запитати, — мовив Вілл, — а що в нас на вечерю?
— О бо-о-оже мій. — По-театральному протяжний голос Ейпріл підозріло нагадав Ганні Дженіс із «Друзів». Вони йшли вузьким проходом між довгими бенкетними столами вздовж усієї зали.
Ганна вперше переступила поріг великої зали як студентка Пеламу й відчула животрепетний захват, розглядаючи старовинні балки високо над головою та темні стіни, обшиті дубовими панелями й завішані олійними картинами колишніх голів коледжу. Так, її охопило приголомшення, але точно не страх, бо поруч була Ейпріл, яка поливала брудом скупеньке меню й погану акустику.
— Вілл де Частейн власною персоною, — мовила Ейпріл, поставивши свою тацю на один з довгих переповнених бенкетних столів, і вперла руки в боки.
Один зі студентів, що сидів на довгій дубовій лавці, озирнувся, і його темне волосся впало йому на очі. Ганна відчула, що її серце завмерло. Склянка з водою на таці ковзнула на кілька сантиметрів ліворуч, і вона поспіхом поправила її.
— Ейпріл! — вигукнув хлопець і підвівся, недбало перекинувши довгу ногу через лавку. Вони легенько обійнялись і ледь-ледь поцілувались у щічку. Цей жест був такий нетиповий для Додсворта, що Ганна відчула, ніби опинилася на іншій планеті.
— Рада тебе бачити! Не сподівалася зустрітися тут. От уже ж ця Лів. Ніколи нічого не розкаже! Як вона? Я ще не бачила її після іспитів.
— Та... — Засмагле обличчя хлопця раптом почервоніло, над вилицями вигулькнула смуга рум’янцю. — Ми... ну гаразд, ми розійшлися. Я винен, якщо чесно. Вибач.
— Та що ти, які вибачення, — промуркотіла Ейпріл. Вона провела рукою по руці хлопця, дещо дражливо стискаючи його біцепси. — Ще один гідний чоловік на волі. Тут не треба перепрошувати.
Ганна, що стояла позаду неї, переступила з ноги на ногу. Таця, яку вона тримала, незручно важчала, від неї заболіли руки. Ейпріл, мабуть, почула цей рух, бо вмить обернулась і по-театральному здригнулася, ніби щойно згадала, що Ганна й досі тут.
— Боже, де мої манери? Вілле, це Ганна Джонс, моя сусідка. Вчить англ. літ. Ми маємо цілісінькі апартаменти з вітальнею. Ох, чую, цього семестру всі-і-і вечірки будуть у нас. Ганно, це Вілл де Частейн. Я ходила до школи з його колишньою. Наші інтернати були... як ти там казав? — Вона знову обернулася до Вілла. — Близнюками?
— Щось таке, — усміхнувся Вілл, від чого засмаглою шкірою біля його вуст пробігли зморшки. Ганна зловила себе на тому, що витріщалася на нього. Він мав ясні карі очі й темні брови. Ніс, очевидно, був зламаний. Можливо, і не один раз. Їй пересохло в роті. Вона ковтнула, вигадуючи, що сказати, але Вілл продовжив: — Я ходив до Карне, там були тільки хлопці. Тож між нашими з Ейпріл школами влаштовували зустрічі — боялися, що ми повступаємо до університетів, так і не побачивши справжньої живої дівчини.
— Тобі таке не загрожувало, любчику, — мовила Ейпріл. Вона надпила шоколадного молока, а потім ковзнула на лавку поруч із Віллом, навіть не поцікавившись, чи можна. Вілл теж сів.
— Знаєш, я взагалі-то тримав це місце, — сказав він Ейпріл, але невимушено, не чекаючи, що вона пересяде. Ганна ж стояла й вагалася. Навпроти було вільне місце, однак лише одне. Можливо, Вілл хотів, щоб туди сів його друг, на якого він чекав. Вона запитально глянула на Ейпріл, але та вже клацала в телефоні.
Ганна прикусила губу й уже хотіла йти, та Вілл раптом озвався:
— Куди ти? Ми посунемось.
Її серце знову завмерло. Ганна усміхнулась, намагаючись не здатися жалюгідною вдячною дівчинкою, а Вілл поставив свою сумку на підлогу й штовхнув ліктем сусіда, щоб той трохи посунувся вбік.
— Ось, сідай тут, — Вілл вказав на місце навпроти, — Г’ю зможе втиснутися поруч зі мною та Ейпріл.
— Ти сказав... Г’ю? — Ейпріл відвела погляд від телефона. На її обличчі був дивний вираз — здивування, навіть захоплення, але змішане з якоюсь пустотливістю, якої Ганна не могла до кінця зрозуміти. — Це ж не... Г’ю Бленд?
— Той самий. Хіба ти не знала, що він подавав сюди документи?
— Я знала, що він хотів вступати до Оксфорду, але й гадки не мала, що він обрав Пелам, — відповіла Ейпріл. Скрививши губи в посмішці, вона відклала телефон, коли до столу підійшов високий блідий хлопець у грубих окулярах у стилі Стівена Гокінґа. — Так-так-так... про вовка промовка, а він уже й тут.