Вона ніколи не була однією з тих дівчат, які ходять на вечірки, фарбуються тушшю в шкільному туалеті або чекають наприкінці дня, щоб хлопець забрав на машині. Якось Ганна навмисно не повернула книжку до шкільної бібліотеки, бо та була їй потрібна для іспитів. Це її найсерйозніше правопорушення.
А тепер вона тут. В одному з найжаданіших коледжів Оксфорду. Поруч з людьми, з якими не наважилася б і привітатись, якби їй не пощастило зустріти Ейпріл.
Знімаючи білизну й засовуючи руки в кімоно, яке слугувало їй імпровізованим халатом, Ганна відчула раптову хвилю... ні, не вдячності, а радше захоплення дивом, яке відбулося. Вона тут. В Оксфорді. Ділить житло з неймовірно крутою й гламурною дівчиною, як з обкладинки журналу.
Вона, Ганна, може почати тут нове життя. Так, вона не надто гострослівна й дотепна, як Емілі, і не така зухвала й саркастична, як Раян. Однак може стати іншою, новою людиною. Можливо... Тут Ганна ковтнула слину: жагуче тремтіння пробігло й залоскотало її оголену шкіру під кімоно. Може, вона навіть могла б стати дівчиною, на яку хтось штибу Вілла подивився б двічі.
Вілл.
Вілл, який сидів навпроти, дивлячись на неї з млявим лінивим усміхом.
Вілл, який залишився наприкінці вечора, коли міг би повернутися до клавду зі своїм другом Г’ю.
Вілл, який... і тут Ганна завмерла: у її голові раптово виринув чіткий спогад про карти, які нещодавно підібрала. Коли вона давала їх Ейпріл, то мимоволі обернула й глянула на картинки, а тепер усвідомила — то була не її роздача. Карт було п’ять: одна десятка й чотири дами. Чотири.
Не просто хороша роздача, а виграшна. Не її роздача. А Віллова.
Ганна наблизилася до дверей і завмерла, поклавши долоню на ручку. Намагалася зрозуміти, що сталося.
Вілл врятував її. Він підставив себе під удар замість того, щоб змусити її роздягнутись. Але чому? Це ввічливість? Чи жаль через її очевидний відчай? Чи — вона пригадала, як їхні очі зустрілись, як між ними швидко пробігла іскра — було щось більше?
Хай там як, можливо, ще не пізно з’ясувати. Вілл же затримався. Може, не просто так.
Ганна облизала губи й заправила довге волосся за вуха. У дзеркалі на дверях вона побачила дівчину з повними вустами, великими темними очима, широко розплющеними від страху, та щоками, розпашілими від хвилювання.
«Прошу, будь у вітальні, — ледь чутно прошепотіла вона. — Прошу, будь у вітальні».
Їй стиснуло шлунок від суміші нервів і бажання, але випите шампанське додавало відваги. А ще вона знала напевно: той погляд щось
Ганна затягнула пояс халата, а потім повернула ручку й порахувала до трьох.
«Прошу, будь у вітальні». Двері відчинилися.
Вілл був у вітальні.
Стояв у дальньому кінці кімнати, досі без футболки, але не обернувся, коли двері відчинилися.
Вони з Ейпріл міцно обіймались і, здавалося, навіть не бачили Ганни, яка застигла у дверях і спостерігала за ними. Ейпріл, задкуючи, повела Вілла кімнатою — її губи на його губах, одна рука занурена в його волосся, друга лежить на поясі, — зупинилася біля дверей своєї спальні, намацала позаду ручку, наосліп повернула її. Згодом замок піддався, і вони двоє, похитуючись, зникли в темряві кімнати.
Двері за ними зачинилися. Ганна лишилася сама.
Прокинувшись, Ганна відчула — щось змінилося.
Не через порожнє ліжко. Щосереди ранок починається саме так: цього дня Ганна має вихідний, бо працює в книгарні щосуботи. Вілл кладе телефон під свою подушку, щоби будильник не вирвав її зі сну, і вислизає з ліжка до її пробудження.
Не через вагітність і ці незвичні відчуття — дивну щоранкову скутість, важкість у тілі й нудоту, яку вона так і не приборкала і яка мала б уже минути, як пишуть у відповідних книжках.
Ні, через щось інше. Ганна зрозуміла це ще до повного пробудження, до того як події вчорашнього дня знову обсіли її. Вона лежала, втупившись у стелю, і намагалася зрозуміти свої відчуття. Зазвичай середа була для неї днем насолоди: шансом надолужити різні справи, з’їздити до міста або, відколи завагітніла, просто потинятися по сонячній квартирі, побайдикувати й побути в такому собі лінивому трансі.
Однак сьогодні думка про те, що доведеться сидіти самою в порожній квартирі, була нестерпною. Поки Вілл працюватиме, поруч із нею будуть лише новини та пошукова стрічка — наче бездонна прірва, яка зводить з розуму.
Ні, вона мала справи: могла б пошукати в інтернеті дитячі візки або зібрати дитяче ліжечко, яке вже шість тижнів стоїть у кутку їхньої спальні. Чомусь вона так і не змусила себе розрізати картонні коробки. Для неї цей крок ніби гра з долею, коли сприймаєш майбутнє як щось належне, хоча гіркий досвід навчив не покладатися на нього.
Та вона не могла просто лежати й думати про те, що сталося, тож підвелася, натягнула пеньюар і подалася на кухню. Потім, розтираючи сон у куточках очей, узялася готувати єдину каву, яку дозволила собі сьогодні.