Вілл залишив радіо ввімкненим. Він часто робить так, коли поспішає на ранкові зустрічі. Ганна не зважала на пристрій, аж раптом якісь слова диктора привернули її увагу. Вона перехилилася через стільницю і зробила гучніше.
«...помер у в’язниці у віці 63 років. Невілл, який був засуджений 2012 року за вбивство студентки Оксфордського університету Ейпріл Кларк-Клівден...»
Ганна миттєво стукнула по кнопці вимкнення, проклинаючи власну дурість. Та було запізно. Коли в кімнаті запанувала тиша, вона відчула, як її руки тремтять.
Не могла залишатися в чотирьох стінах. Їй треба було вийти.
У ПАРКУ НАКРАПАВ ДОЩИК, але він ніби створював своєрідний заспокійливий кокон для Ганни. Вона в плащі брела вкритою листям алеєю. Вони з Віллом переїхали до Сток-бриджа кілька років тому. Тоді це був модний культурний район Единбурга, доступніший за нове місто (якщо щось у центральному Единбурзі взагалі можна назвати доступним).
Та район виріс разом з ними: сільська атмосфера, бари й кав’ярні притягують молоді сім’ї. Тепер на вулицях було чимало вагітних жінок і дитячих візочків, принаймні Ганні так здавалося. Можливо, це власний живіт змушував її дивитися на світ інакше.
Сьогодні в парку, попри погоду, гуляли діти. Вони чапали туди-сюди в чобітках або лазили по мокрих канатних містках, поки їхні батьки чи вихователі ховалися під покровом дерев та, змирившись із дощем, наглядали за ними звіддаля.
Ганна стала під гіллям високого тиса й спостерігала за ними. Раптом заграв її телефон. Вона дістала його з кишені, протерла запітнілі окуляри й нашорошено подивилася на екран. Усе гаразд.
Вона взяла слухавку.
— Привіт, ма.
— Привіт, доню. У тебе ж вихідний? Я не переплутала?
Ганна всміхнулася. Вона працює в «Небилицях» уже дев’ять років, і її вихідний завжди щосереди, але мама чомусь досі не запам’ятала цього.
— Так, я в парку. Ти як?
Мама проігнорувала запитання.
— Їду за кермом, то вибачай, якщо пропадатиму. Буду на гучному зв’язку. А в тебе все добре? Вчора розхвилювалася, коли ти поклала слухавку. Краще б я не телефонувала з такими новинами на роботу.
— Та ні, все гаразд. — Ганна спостерігала, як маленька дівчинка вислизнула від батька й радісно побігла у величезну брудну калюжу біля гірки. — Ти правильно вчинила. Добре, що я почула про все від тебе.
— А були якісь проблеми?
Ганна знала, що мама питає про журналістів, непроханих гостей, які могли підстерегти просто під дверима, а ще тих цікавих, які нав’язливо телефонували. У перші дні вона пережила їхню навалу. Так було й після повернення до Додсворта, у ті перші жахітливі тижні після вбивства Ейпріл. Тоді мама встановила дерев’яні жалюзі на першому поверсі їхнього будинку, щоб ніхто не зазирав крізь штори, а всередині поштової скриньки прикріпила щітку. Ганна пам’ятає, як вони дзвонили у двері. «Ви можете прокоментувати цю ситуацію, міс Джонс? А Ганна вдома? Що ви сказали б Джонові Невіллу, якби зустріли його?»
— Та ні, — відповіла вона мамі, — один лист. Нічого такого, із чим я не впоралася б.
— А Вілл як?
На це відповісти складніше, тож Ганна затихла. Як Вілл?
— Та добре, думаю, — зрештою мовила вона, — ти ж знаєш, який він. Замикається в собі, коли йдеться про це все, але вчора ввечері ми трохи поговорили. Думаю, загалом йому тільки легше, що тепер все в минулому.
— Йому потрібна консультація психолога, — суворо промовила мама. — Вам обом потрібна.
Ганна закотила очі. Ця розмова про психолога вже не перша. Насправді після судової справи вона мала кілька консультацій, які навіть трохи допомогли: роз’яснили, як боротися з панічними атаками та нездоровою поведінкою. Саме психолог порадив їй створити теку «Запити», щоб вона могла відкладати електронні листи, аж поки зможе відпустити їх і жити далі. Ганна взяла із сесій усе, що видавалося їй корисним, а потім покинула їх. А Вілл... вона не могла навіть уявити, щоб він сидів у кабінеті психолога і розповідав про свої почуття.
— Я знаю. Ми вже говорили про це. Зараз просто трохи заклопотані. Ну знаєш, робота, дитина... І Вілл тепер дуже багато працює, він рідко буває вдома раніше сьомої.
— А він має піклуватися про вагітну дружину! — сказала мама, а Ганна відчула напад гніву.
— Вілл не винен. Ніхто не хоче працювати дванадцять годин на день. Але у фірмі з’явилася вакансія партнера. Він має показати, що працює віддано й допізна, якщо хоче здобути посаду.
І Бог свідок, їм потрібні гроші до народження дитини, подумала Ганна. Кеті — найкраща роботодавиця у світі, але книгарня майже не приносить прибутку. За законом, Ганна отримуватиме мінімальну декретну виплату, і на тому все. Більше Кеті не зможе собі дозволити. І хоча Вілл має належну зарплату, після сплати іпотеки в них залишається не так уже й багато грошей. Якщо він стане партнером до декретної відпустки, вони полегшено зітхнуть.