Та дівчина полностью

— Так-так, добре... — кинув доктор Маєрс. Ганні здалося, що він думав про щось інше. — Отже, ви знаєте, що ми зустрічатимемося щотижня на цих консультаціях, паралельно з лекціями. Так ви зможете глибше зрозуміти предмет. Здебільшого працюватимете з напарником, але я люблю починати курс з індивідуального заняття, аби ближче познайомитися з кожним. Хто ви, Ганно Джонс? Чого чекаєте від Оксфорду? Відкрийте мені своє істинне «я».

Він нахилився вперед, молитовно склав руки та серйозно подивився на неї поверх рогових окулярів.

Ганна розгубилася.

Хто вона? Про що він питає? Вона відчувала, що вже стала іншою людиною, не такою, якою була вдома. Не тією дівчинкою, що разом з мамою невимушено підспівувала ABBA в автівці дорогою сюди. Не тією незграбною ученицею Додсвортської школи. Навіть не тією людиною, що пройшла під кам’яною аркою першого дня.

Лише глибоко в душі вона залишалася тією самою і тільки наодинці із собою бачила ту «внутрішню» Ганну, якої нікому не показувала: Ганну, що закочувала очі від витребеньок Ейпріл і потайки насолоджувалася фільмами на кшталт «Нетямущі» чи «Білявка в законі». Ганну, яка вважала роботи Д.Г. Ловренса нечитабельними й пафосними. Ганну, яка відкушувала посічені кінчики волосся, їла арахісове масло просто з банки й робила безліч інших дурничок, які люди вчиняють лише на самоті.

— Я не... не знаю, що саме ви хочете знати, — промимрила вона, а коли доктор Маєрс знову глянув на неї крізь окуляри, повела далі: — Я... я єдина дитина в сім’ї. Батьки розлучилися. Але мирно. Зараз я рідко бачуся з татом, він живе в Норфолку з новою дружиною. Моя мама викладає фізику на A-рівні. Сама я з Додсворта, це містечко на південному узбережжі. Ви про нього навряд чи чули, це... — Вона зневажливо засміялася, намагаючись підібрати влучні слова. — Ну не діра якась чи щось типу того, але там справді нудно. Немає нічого цікавого, жодних культурних заходів, навіть бібліотеку закрили минулого року.

Ганна замовкла, силуючись придумати, що ще сказати. Хіба вона може розповісти йому щось цікаве? Розповісти про свою звичайнісіньку загальноосвітню школу з пошарпаними підручниками, полущеною фарбою і повною відсутністю будь-якого шарму, історії та високих стандартів навчання? Цей чоловік працює з учнями найкращих приватних шкіл країни — його навряд чи вразить хоч щось про Додсворт і тамтешнє навчання.

Ганну знову пройняло нищівне відчуття синдрому самозванця, яке охопило її ще першого дня на співбесіді в Пеламі. Тоді вона намагалася не думати про тисячі інших студентів, які претендували на те саме місце. Вони були вісімнадцятирічними, як і вона, проте випустилися зі знаменитих закладів і походили з відомих родин. Вони заходили до Пеламу так упевнено, ніби вже навчалися тут. Вона ж намагалась навіяти собі це переконання — навіть коли стукала у двері кімнати, де мала бути співбесіда.

Та вже за мить всередині неї блиснуло якесь інше відчуття — не гніву, звісно, але чогось близького. Так, вона ходила до державної школи, ну то й що? Хай Додсворт не може пишатись ані культурою, ані історією, та хіба ці факти в поєднанні з її стрибком до Оксфорду не вражають? Зрештою, її взяли сюди, а багатьом самовпевненим яскравим студентам, які пройшли повз неї того дня, відмовили.

Вона випросталася.

— Я єдина людина з моєї школи, яка подала документи до Оксфорду цього навчального року. А ще я перша зі своєї родини навчаюся тут. До слова, мій тато навіть не має диплома. Він будівельник і покинув навчання в шістнадцять. Коли я мала вільний рік після школи, то не волонтерила і не годувала знедолених дітей. Я не провела літо за копанням криниць, а просто працювала в супермаркеті. Як ви могли здогадатись, я частенько відчуваю, що мені тут не місце. Однак маю твердий намір довести протилежне.

Доктор Маєрс довго мовчав. А потім відкинувся на спинку крісла й заплескав у долоні — повільно, але впевнено.

— Браво, Ганно Джонс, — зрештою сказав він, — браво. Думаю, ми з вами чудово порозуміємося. Просто чудово, справді.

НАПРИКІНЦІ годинної консультації в душі Ганни завирувала чудернацька суміш виснаження та піднесення. Доктор Маєрс ретельно повторив з нею шкільну програму А-рівня, а потім попросив перелічити додаткову, прочитану у вільний час літературу та висловитися про всіх авторів — від Джейн Остін до Бенджаміна Зефанаї.

Коли консультація добігла кінця, Ганна почувалася як після інтенсивного, виснажливого тренування, лишень розумового.

— До побачення, — усміхнувся доктор Маєрс. — До наступного разу напишіть, будь ласка, тисячу слів щодо розкриття теми соціофобії в будь-якому із цих романів. На звороті список книжок та есеїв, які вам знадобляться.

Він простягнув їй аркуш паперу. Ганна побіжно переглянула його з обох боків. Вона вже прочитала всі зазначені романи, але жодного з критичних есеїв, перелічених на звороті. Ганна не уявляла, де взяти час на опрацювання всього до наступного тижня, але вирішила, що потурбується про це пізніше.