— Я тут подумала, може, приїду через кілька тижнів, — сказала мати. Ганна почула клацання поворотника, що пролунало з автомобільних динаміків. — Трохи допоможу вам. Приготую чогось добренького. Файза з роботи дала мені дуже хороший одяг для вагітних, там є гарненьке пальто. Візьмеш собі, що захочеш, а решту віднесемо до благодійної крамниці. Я привезу його, коли їхатиму.
— Чудово, — відповіла Ганна. — Я тоді теж спробую взяти вихідний. Ти на яке число плануєш?
Мама довго не відповідала. Ганна, опустивши погляд на телефон, побачила, що дзвінок урвався. Ну прекрасно. Мабуть, заїхала кудись, де немає мережі.
Дощ ущух, тож вона вийшла з-під тисового дерева й пішла до воріт дитячого майданчика. Якась невидима сила притягувала її до маленької групки дітей та батьків. Ганна виявила, що самотній дорослий недовго може спостерігати за грою дітей. Час суворо обмежений. Десь через п’ять хвилин на ту людину почнуть кидати підозрілі погляди, а вже через десять можуть підійти й запитати: «Ви когось шукаєте?» Проте дедалі помітніший живіт Ганни слугував чимось на кшталт алібі. Жінки радше співчутливо усміхаються, аніж підозріло зиркають, а деякі навіть заводять розмову: розпитують про стать майбутньої дитини або приблизну дату її народження.
Бідолашний Вілл не має таких бонусів, тож під час спільних прогулянок завжди тягне її за руку подалі від майданчика, коли вона завмирає, намагаючись уявити тут своє майбутнє... і
Вона завмерла на місці й затамувала подих, уявляючи ідеальне майбутнє, ідеальне життя зі своїм ідеальним чоловіком, але звук телефона різко урвав її роздуми.
— Мамо, — озвалася вона, — щось, мабуть, зі зв’язком.
— Це Ганна Джонс? — відповів чоловічий голос. — Ми з вами не знайомі. Я репортер з...
Ганна мало не впустила телефон. Тремтячим пальцем натиснула на «завершити дзвінок» і завмерла, опустивши погляд на екран.
Ось така реальність, і Ганні ніколи не втекти від неї: її ідеальне життя має свою ціну. З одного боку, вона почувається неймовірно щасливою, бо живе в цьому прекрасному місті, з єдиним чоловіком, який раз і назавжди захопив її серце. Та тепер, коли голос репортера відлунював у вухах, Ганна відчула дещо інше: вона живе вкраденим життям. Не лише тим, на яке ніколи не заслуговувала, а й тим, що ніколи не мало належати їй.
Бо що було б, якби Ейпріл не покинула бару сама й не піднялася до їхньої кімнати перевдягнутися? А якби Ганна пішла за нею на п’ять хвилин раніше, то, може, встигла б перешкодити Невіллу?
Чи загинула б вона сама? А Ейпріл залишилася б живою, жила б собі з Віллом і носила б його дитину?
Дощ знову припустив. Ганна сховала телефон до кишені й пішла повз майданчик до дороги, чуючи дитячии плач, що долинав звідусіль. Їй не давала спокою одна думка. Можливо, не лише Джон Невілл украв життя Ейпріл. Можливо, вона зробила те саме.
Ганна Джонс, як я розумію, — мовив професор, а тоді розвернувся на стільці й простягнув руку. Він був молодший, ніж Ганна очікувала. Темне волосся недбало спадало на чоло. Такий стиль нагадав їй когось: можливо, Байрона, молодого Данте Ґабрієля Россетті або когось із маловідомих поетів-романтиків. Білий шовковий шарф під твідовим піджаком лише доповнював цей образ. — Доктор Гораціо Маєрс. Цього триместру я читатиму у вас вікторіанську літературу, а потім, під час Іларієвого та Трійцевого триместрів, ми розглянемо деякі твори раннього двадцятого століття. Ви отримали список літератури, який я надсилав?
— Так, — відповіла Ганна. Той список, м’яко кажучи, нажахав її й однозначно натякнув, що якщо вона не почне читати на літніх канікулах, то пастиме задніх під час навчання. — Дякую, — додала вона, дещо забарившись. — І вибачте, що запізнилась. Я не туди пішла.
— Ох, — доктор Маєрс зашелестів паперами й усміхнувся до неї, — сьомі сходи, так? Там моє помешкання. Воно добре, нічого не скажу, але доволі мале, тому коледж люб’язно виділив мені окремий кабінет для занять. Так-так, він трохи прихований від світу.
— Зовсім трохи, — зі сміхом відповіла Ганна. Вона й досі намагалася розібратися з лабіринтовими переходами та низкою кімнаток у Пеламі. — Я розпитувала дорогу в чергового.
— Сподіваюся, він допоміг, — сухо відповів доктор Маєрс. — Бо часом чергові надто бюрократичні в таких речах.
— О, він дуже допоміг, — відповіла Ганна. — Привів мене просто сюди, аж до самих дверей. Інакше я, мабуть, так і не знайшла б вас.