— Ну що ж, бувайте, Ганно Джонс, — сказав доктор Маєрс, — нехай щастить, за тиждень побачимося.
Ганна кивнула й попрямувала до дверей. У коридорі побачила, що черговий, який допоміг їй знайти кімнату доктора Маєрса, нікуди не пішов, а досі стояв там, притулившись до стіни. То був чоловік, якого вона зустріла ще першого дня. Не той добрий дідусь, а другий — який дав їй ключі.
— Цього разу правильний кабінет?
Ганна кивнула, намагаючись не видати свого спантеличення. Він чекав на неї весь цей час?
— Так, дякую. Навряд чи я знайшла б його без вашої допомоги.
— Така вже моя робота, — відповів черговий. Його голос був такий самий: високий і писклявий, він разюче контрастував з його кремезною, мало не двометровою постаттю. Такий голос мав би належати значно нижчій і тендітнішій людині.
— Ну а тепер куди?
— Гм... та навіть не знаю. До бібліотеки, певно. — Ганна кинула погляд на список книжок від доктора Маєрса.
Черговий кивнув.
— Тоді нам сюди.
— Ой! — Ганна зашарілася, зрозумівши, що він наміряється провести її. — Ні-ні, я знаю, де бібліотека. Чесно. Не треба мене проводити.
— Я не можу допустити, щоб студенти губилися під час моєї зміни, — відгукнувся черговий.
Ганна знову почервоніла, а щоки аж запалали. Вона злилася на себе через дурнувату спантеличеність і дратувалася на цього чоловіка: невже цей поблажливий дивак не розуміє натяку, що його допомога непотрібна? Він що, справді хоче супроводжувати її аж до самої бібліотеки? Навіщо?
— Та не треба мене проводити... — повторила Ганна, однак це прозвучало слабко й глухо. А втім, вибору вона не мала, бо мусила спускатися з ним сходами до єдиного виходу.
Зрештою, легше дозволити йому плентатися позаду, хоч і було вкрай дивно перетинати дворик і галерею в супроводі п’ятдесятирічного з гаком чоловіка в уніформі чергового. Ганна з полегшенням попрощалася з ним біля входу до бібліотеки й подумки пообіцяла собі, що вийде через інші двері. Їх там, хвалити бога, було кілька.
— Дякую. Чесно, не варто було.
— Та немає за що, — відповів черговий і простягнув руку. — Джон Невілл. Звертайтеся, коли що.
— Добре, — відповіла Ганна й, попри нехіть, потиснула його руку: холодну, м’яку й трохи вологу, наче сире хлібне тісто. — Дякую.
Він задовго тримав її руку. Коли ж нарешті відпустив, Ганна щосили стримувалася, щоб гідно пройти до бібліотеки, а не безцеремонно втекти. Однак підійнявшись на другий поверх, не втрималась і виглянула з вікна до галереї перевірити, чи він, бува, чекає на неї.
На щастя, він уже простував газоном, вертаючись до будиночка чергових. Ганна полегшено зітхнула й увійшла до склепінчастої читальної зали.
Наступні кілька годин вона заклопотано розшукувала книжки й намагалася зорієнтуватися серед полиць бібліотеки.
Чимось це знайомство збентежило її. Сівши за полірований дубовий стіл й опинившись серед купи книжок, Ганна знову відчула його холодні м’які пальці на своїй руці та почула його писклявий голос у вухах.
Як безглуздо. Він, мабуть, просто самотній чоловік середнього віку, який не розуміє, що таке ввічлива відмова. Та дещо Ганна знала напевно: вона більше ніколи не попросить допомоги в Джона Невілла.
— Безкофеїнове капучино та брауні! — вигукнув бариста, а коли ніхто не озвався, повторив: — Напівжирне
— Ой, — Ганна ніби прокинулася, — так, це я замовляла.
Дякую. Вибачте. Я щось задумалася.
Хлопець поставив замовлення із чеком на стіл. Ганна взяла горнятко й скуштувала свій напій. Хороша кава, у «Кафетерії» вона завжди смачна. Потім глянула на рахунок і одразу ж відставила чашку. Сім фунтів сорок пенсів. Тут завжди було так дорого? Мабуть, не варто було замовляти те брауні. Вона ж навіть не голодна.
Телефон завібрував так різко, що Ганна аж здригнулася. Мабуть, черговий клятий репортер із прихованого номера. Сьогодні зранку вона вже помилково взяла слухавку, а якби була уважнішою, ніколи цього не зробила б.
Дістала телефон із сумки й, побачивши ім’я на екрані, щиро здивувалася. Емілі Ліппман.
Вона відповіла.
— Ем! Так несподівано.
І справді — Емілі не озивалася вже... ніби два роки? Ні, вони, власне, підтримували зв’язок. Ще з університетських часів дружать у фейсбуці, тож Ганна знає про її успішну академічну кар’єру. Тільки вона та Г’ю справдили ті очікування, які всі мали на початку навчання. Ганна читала неприступно складні статті з теоретичної математики, які Емілі публікувала, підписуючи їх невимушено, як-от: «Отже... написала дещо новеньке». Це контрастувало з тими жорсткими амбіціями Емілі, які запам’яталися Ганні в Пеламі. Емілі ж відповідала на нечасті публікації Ганни, здається, зі щирою прихильністю. «Дай знати, коли знову будеш на півдні!» — так Емілі прокоментувала її найсвіжіше фото з Додсворта.
Однак спілкування у фейсбуці — це ілюзія дружби, бо в реальному житті вони не бачились і не розмовляли одна з одною вже давно, ще від Раянового весілля. Насправді Ганна навіть сумнівалася, чи Емілі взагалі має цей номер, хоча згодом пригадала, що таки давала його після останньої зміни.